Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сповідь 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь" автора Жан-Жак Руссо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 225 226 227 ... 235
Перейти на сторінку:
«Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна прийняти за іншу людину з цілком протилежним характером».

Преамбула «Сповіді» несе читачеві обіцянку автора висвітлити істину про себе, що водночас і притягує читача, і провокує певні труднощі у розумінні тексту. Руссо, з одного боку, представляє виписування свого досвіду як унікальну модель, з іншого – прокладає місточок між собою та своїм читачем. Цей парадокс заснований на тому, що герой «Сповіді» розуміє себе виключно у гармонійному зв’язку з природою. Разом з тим, текст містить і міркування, розгорнуті в зовсім іншому напрямку, в яких герой, що обіцяв бути гранично відвертим, постає свідком та суддею низки моральних питань. У міркуваннях на тему моралі Жан-Жак не сприймає Бога як суддю, а виключно як свідка своєї правдивості.

«Сповідь» – роман, в якому Руссо все видає за правду, бо сам вірить усьому, що постачає йому його уява. «Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу». Увага до деталей у картинах дитинства та юності дивувала перших критиків роману, поставало питання, як шістдесятирічний чоловік може в усіх тонкощах пам’ятати картини дитинства. Руссо зовсім не мав на увазі стратегічно обманювати читача, просто уява виявилася сильнішою за листи та документи. Він включає в розповідь про минуле уявні картини – що було б, якби життя склалося інакше, – і віртуальне починає межувати на рівних правах з пережитими подіями («Безперечно, мене скоро забули б, але, принаймні, про мене шкодували б, поки пам’ятали»). Питання правдивості зображуваного також суттєвим чином уточнюється метою написання «Сповіді», як її розуміє герой-оповідач Руссо. Бажання показати свій внутрішній світ у всі періоди життя скеровує героя-оповідача у лабіринти його «Я», де значення правди як такої може розглядатися виключно у координатах автокомунікації (діалогу з собою). «Лише я знаю власне серце». Спочатку Руссо-герой, ніби усвідомлюючи можливість помилки у відтворенні минулого («можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити»), робить реверанс у бік читача. А вже у книзі сьомій «Сповіді» з упевненістю людини, що пройшла півшляху розкриття справжнього себе, наголошує, що для правдивої історії своєї душі не потрібні документи. Якщо читач не загубиться у пасьянсі з імен, витримавши випробування, він відкриє принцип гри автора, котра, як стало відомо, з прецедентом «Юлії, або Нової Елоїзи» (двох передмов та ремарок), обов’язково включена в просвітницький проект Руссо. «Пан де Ля Мартиньєр захотів познайомитися з моєю манерою письма і попросив мене викласти йому в письмовій формі ті подробиці, які я повідомив посланникові усно. Я написав йому довгого листа, котрого, як я дізнався згодом, зберіг пан де Мар’ян – він давно був на службі у маркіза де Бонак і змінив на цій посаді де Ля Мартиньєра, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб він роздобув для мене копію листа. Якщо він чи хтось інший надасть мені її, читач знайде текст листа у зібранні, яке стане додатком до цієї «Сповіді». Вигадці в тексті «Сповіді» надає ефекту реальності відсилка до гіпотетичних документів, реальних листів. Особливо вирізняється за своїм значенням в арсеналі засобів, що працюють на досягнення віри у реальність усього зображеного, топографія маршрутів Руссо. Міста майже усіх країн Європи складають точки на ментальній мапі героя. Ми можемо скористатися географічними назвами, щоб повторити маршрути Руссо, але, як у випадку пісеньки тітоньки Сюзон, чари якої мали розсіятися з доказами того, що вона відома не одному герою, не побачимо того, що складає сповідь. «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть, хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре?[245] Але не шукайте їх там». Згадки реальних географічних місць прикріплюють індивідуальну історію почуттів та поглядів окремої людини до зовнішнього світу, конкретних гіпотетичних читачів, які, завдяки ефекту реальності, у розповіді про особистісний внутрішній світ сторонньої людини отримують змогу дивитися на спосіб пізнання його правди як на досвід.

Від «Сповіді» Авґустина читач знає: парити колами пам’яті є єдиним способом відкрити правду душі. Руссо перефразував думку свого попередника, стверджуючи, що йому потрібно якнайглибше зазирнути в себе самого. В останній частині «Пошуків втраченого часу» Марсель Пруст повторить віднайдений у попередні епохи засіб розуміння минулого: «я по колу спускаюсь у себе». У варіанті тлумачення способу відкриття правди свого «Я», що пропонує «Сповідь» Руссо, відсутня метафора кола (як у Авґустина та Пруста), але тим більше підкреслюється мотив погляду («заглянути в себе»). В акценті Руссо на оптичних ресурсах у пізнанні правди свого внутрішнього світу вияскравлюється просвітницьке розуміння зв’язку погляду з раціональним осмисленням. Герой «Сповіді» доходить висновку про те, що для осмислення природи почуттів потрібний саме погляд не назовні (наприклад, об’єкт захоплення), а в глиб себе. «Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив». Цей висновок допомагає Руссо-оповідачу в розгортанні тексту-пам’яті: «Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах».

У «Сповіді» Руссо просто скасовується опозиційність вигадки та правди, адже обманом для її автора є виключно те, що суперечить істині. Саме тому на шляху відкриття істини свого «Я», на що зазіхає проект Руссо, всі елементи виконують свою функцію, жодним чином не ображаючи справедливість (наскільки б близькими чи далекими не були вони від життя реальної людини).

У тексті «Сповіді» вигадка не тлумачиться героєм-оповідачем як така, вигадані висловлювання з’являються в розповіді одразу обумовлені цілим рядом причин (як вигадка про те, що стрічку вкрала Маріон), включені в систему підстановок смислів, що породжують переживання сорому, бажання та витіснення, в чому і полягає своєрідність проекту Руссо.

Риторика сповіді, що лежить в основі всього проекту, насправді не працює в перших книгах «Сповіді», присвячених подіям дитинства та юності. Поль де Ман, зосереджуючи увагу на епізоді зі стрічкою, що ввійшов у список найбільш згадуваних у критиці сцен з художньої літератури,[246] вказує на суттєву характеристику тексту Руссо, в якому існує дивна нерівновага між спрямованістю доказу та спрямованістю прикладів, які зовсім не відповідають заявленому наміру. Так, неодноразово у тексті ми знаходимо ствердження про те, що Руссо пропустив окремі епізоди тому, що вони показували його у надто вигідному світлі. Але коли про деякі з цих епізодів потім усе ж розповідається для

1 ... 225 226 227 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"