Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

— Погляньте оком духовним у грядущії часи, чи не буде мати учити сина добру і благородству по книжках моїх? Чи не зродять вони красоту помислів і діяній у молодих душах дівочих і юнацьких на користь мирові?

Його призначено «витягнуть увесь народ із тьми, із матеріяльної і духовної неволі». Він має вказати «народу, що він таке, звідки узявся і як йому подобає на світі жити».

L’Ukraine c’est Koulich. Отже кохання до Куліша — офіра Україні.

Він — посланий від Бога, і дівчина, покохавши його, відповість на його кохання коханням Богові.

Проповідуючи обов’язок перед нацією, Куліш проголошує себе. Він ототожнює любов до себе і обов’язок перед нацією.

Кохання є обов’язок, примус, офіра, месіяністичне призначення, вища обраність.

За пророком у порожнечі безкрайної глухої пустелі на спаленому розпеченому білявосірому піску силюетна тремтяча блакитна тінь дівчини! У мариві пророчих пустель дівоча офірна самовідданість! В муках, в самоті, в утомі, в поті, в маячневому пророцтві, в безглуздості унеможливлених химер — кохання!

— Кохаєш? Віруй!..

— Віруєш? Кохай!..

Кохання — віра в прийдешню здійсненість нині химерних, маривних пророцтв!

Пророк — дівчині! Месія — Марії! Куліш — Милорадовичівні! Казав їй:

— Пройду я, може, по землі марою і покину ненадовго слід свій; може утвори моєї необачної юности небагато дадуть користи землякам моїм. Може! А що ж, моя сестро, коли справді Господня рука простерта надо мною? що, коли воля Всемогущого дасть нечоловічу силу речам моїм? що коли мої великі муки сердечні, мої помисли, нікому не висповідані, оберне дух Господній на велике, негибнущеє для потомства діло?

Кохати, то є обов’язок, примус, офіра! Серце його промовлятиме дівчині про офіру і подвиг.

— Нехай воно [серце], — пише Куліш до Милорадовичівни, — явиться Вам у тому сні, которий находить на чоловіка серед людського гомону, і шепне Вам про красоту душевних одному Богу відомих подвигів (3/1V-1857).

Він звертається до Милорадовичівни з пишновеличними тирадами. Він намагається викликати в дівчині патетичні почуття, намагається надхнути її на офіру, на подвиг.

Листи, що їх він пише до Милорадовичівни, — посланія, апостольські послання до неофітки, що її треба просвітити й наставити в правилах віри.

Листи його цілком замикаються в цьому апостольському проповіданні віри в націю та її визволення. Листи до Милорадовичівни, широкі, докладні, з різноманітною національною тематикою, підготовують і попереджають Кулішеві «Листи з хутора», що їх він друкував року 1861 в «Основі». Ці листи до Милорадовичівни — «праформа» тих «Листів з хутора», попередня спроба в епістолярній формі розвинути й висловити свої улюблені соціяльні й політичні Ідеї.

Листи Куліша нагадують трохи листи Чаадаева: у Куліша та ж тема — тема «чужинства», що і в Чаадаева.

«Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москович по-московськи; тілько наш брат, українець, носить навиворот свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою або німецькою чи французькою матерією, то що вже лице проти підбою!» «Чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляться». «Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождатись. Проходить ніч, настає ранок, і розпізнаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні в Московщині, а в себе дома на Вкраїні».

— Скажіте ж, — звертається Куліш до Милорадовичівни: — чи не возвеселиться дух Ваш і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей благодатним наїтієм, і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води грядущого (18/11-1857).

Так писали любовні листи в 50 роках минулого століття!

Поети уподоблювали себе старозавітним пророкам і титанам з античної мітології, а дівчинки, закохані в поетів, раділи й дякували Богові, що їхня врода приємна й втішна поетові і через поета й вони стають причетними до високої офіри на користь вселюдства.

З листа в лист повторює Куліш ті самі думки про свою обраність і обраність Милорадовичівни, про їхню спільну творчу путь.

— А хто найперший урозуміє Божу волю, той буде людина над людьми. До таких до істот, — додає Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, — і Вас я причисляю, дарма що Ви, може, небагато дечого дівочим розумом постигаєте. Тут найперва річ — серце щире, й якийсь голос із душевної глибини, которий велить чоловікові йти вгору; а розум — слуга того голосу!

— В нашій душі повинен обізватися порив — собі вознести голос яко нація з своєю особою задачею.

Месіянізм Кулішів, що нагадує моментами патосний месіянізм Міцкєвіча, поширюється й на Милорадовичівну. Куліш настоює на її месіяністичній обраності! Їхнє почуття — це почуття спільного месіяністичного призначення: посланости в мир, щоб вознести голос яко нація з своєю особою задачею.

Коли в попередньому листі свої взаємини з Милорадовичівною він малював у такий спосіб, що «частина її душевного существа» «через творящую силу його душі» має перейти в «істочник животворящий води грядущого» (18/11-1857), то в листі з 3 травня 1857 він повторює цю саму думку:

— Сіяйте ж хоч Ви мені зорями, свіжії квіти Українського плем’я! чи не розіллється од вас світ на всю країну?!

Петро Чубський ладен зневажати Куліша, визначаючи його як нездару в коханні. З приводу наведених уривків з Кулішевого листа він каже: «Наївнішої зброї в атаці на жіноче серце, більшого незнання цього серця важко виявити!»

Щоправда, ці громадсько-містичні прорікання загачено слов’янщиною, яка надає мові урочистости і повільности стильової в дусі якогонебудь Єремії або Ісаії. Листи Кулішеві до Милорадовичівни риторичні, але чи значить це, що вони наївні, що вони висновок любовної нездарности Кулішевої?

Наведений уривок з листа до Милорадовичівни не тільки не наївний, а, навпаки, надто розсудливий, надто математичний з тонким підхідцем писаний, з уїдливими передбаченнями й розрахунками складений.

В любовній грі Куліш робив ставку на високий стиль. Хто зна, чи це вже є така погана ставка?

Інша річ, що ми за наших часів за найкращі любовні листи вважаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, чутливі, інтимні: Левітан і Фет разом!.. В них немає жадних резиґнацій, янголів, пророків, месіянства, руки Господньої, що врятовує батьківщину, проблем, дідів, нащадків, націй, шарманки віків і народів.

Та кінець-кінцем, і ця «чеховська» чутлива інтимність і палкі пристрасні визнання, це теж тільки спосіб вислову!.. Куліш уподобав «громокипящий кубок», державінську слов’янську старомодність, ремінесценції з Шеллінґа й тютчевську космічність.

Незнання жіночого серця? Ба ні! З надзвичайним темпераментом «обрушивался» Куліш на провінціяльну дівчинку. Це не журналіст, не літератор, ніякий не «офіцер-папіросник» і не сусіда, пан з нагаєм, що від нього дхне кінським потом, а сам Зевс-громовержець