Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Авжеж, недвозначно, — прошепотіла Леслі.　

— А як же щоденники? — спитала я.　

— Як у воду впали, — відказав містер Бернард, — і ключ від цієї скрині теж, бо я бачив на власні очі, як лорд Монтроз приклеїв його до останньої сторінки свого щоденника.　

Ксемеріус залопотів крилами з нетерплячки:　

— Годі вже теревенити, беріться краще за ломик.　

— Але ж… дідусь помер від інфаркту, — промимрив Нік.　

— Принаймні так воно здавалося, — зітхнула тітка Медді. — Він покинув світ у вісімдесят у власному кабінеті в Темплі просто за письмовим столом. Для розтину не було вагомих причин, окрім мого видива. Але я наполягала на експертизі, проте Аріста не на жарт розлютилася.　

— Мене мов голками коле, — прошепотів Нік. Підсунувшись ближче, він поклав голову на моє плече.　

Якусь мить усі мовчки розмірковували. Лише Ксемеріус лопотів крилами навколо лампи і горлав:　

— Ану, до роботи!　

Та, звісно, ніхто його не чув.　

— Забагато збігів, — мовила нарешті Леслі.　

— Так, — погодилась я. — Лукас наказує замурувати свою скриню, а наступного дня зненацька помирає.　

— ні з того ні з сього за три дні до цього мені ввижається, буцімто він помирає, — докинула тітка Медді.　

— А потім, несподівано, без сліду зникають його щоденники, — доповнив Нік.　

— І абсолютно випадково ключ, який висить на шиї у міс Леслі, як дві краплі води схожий на ключ від скрині, — винувато мовив містер Бернард. — Я витріщався на нього цілу вечерю.　

Леслі розгублено помацала ланцюжок.　

— Оцей? Ключ від мого серця?　

— Це неможливо, — втрутилась я. — Я поцупила його з шухляди письмового столу в Темплі хтозна-якого року вісімнадцятого століття. Це стовідсотково збіг чи… все-таки ні?

— Збіг — єдиний керманич Всесвіту, як сказав Ейнштейн. А він, далебі, знав.　

Тітка Медді з цікавістю нахилилася над скринею.　

— Це не Ейнштейн сказав, а Наполеон, — не витримав на стелі Ксемеріус. — А йому бракувало клепки в голові!　

— Я можу помилятися, адже старі ключі всі схожі один на один, — зауважив містер Бернард.　

Леслі зняла ланцюжок і віддала мені ключ.　

— Купить не купить, а поторгувати можна.　

Я передала його містерові Бернарду.　

Той опустився навколішки перед скринею і встромив ключа у вигадливий замок, а нам перехопило подих. Ключ ідеально пасував до отвору і відімкнув замок.　

— Круто… — прошепотіла Леслі.　

Тітка Медді задоволено кивнула.　

— Немає ніяких збігів! Геть усе на світі — це доля. Годі мордувати нас, містере Бернард, відчиняйте скриню.　

— Заждіть! — глибоко зітхнула я. — Дуже важливо, щоб ніхто з нас не вибовкав про те, що побачить у скрині!　

Як швидко усе змінюється! Якихось кілька днів тому я скаржилася на Вартових, які огортають таємницею будь-яку дрібницю. І ось уже я засновую таємне товариство. На додачу ще й треба зав’язати всім очі на виході з моєї кімнати.　

— Щось мені підказує, що ти знаєш вміст скрині, — прокаркав Ксемеріус, вкотре спробувавши просунути голову в скриню, але знову з кректанням злетів.　

— Звісно, ми мовчатимемо, — образився Нік, як і Леслі з тіткою Медді. Навіть містер Бернард скинув брову, хоча при цьому на його обличчі жоден м’яз не затремтів.　

— Присягніться… — зажадала я, а щоб наголосити на серйозності ситуації, докинула: —…власним життям!　

Але тільки тітка Медді, підскочивши, палко притулила руку до серця. Решта й далі позирали на мене скептично.

— А можна не життям, а чимось іншим? — пробурчала Леслі. — Лівої руки, як на мене, досить.　

Я похитала головою.　

— Присягніться!　

— Життям присягаюсь! — охоче скрикнула тітка Медді.　

— Присягаюсь, — без ентузіазму промимрили інші. У Ніка вирвався нервовий смішок, бо тітка Медді, щоб підкреслити урочистість, завела мелодію національного гімну.　

Містер Бернард глянув запитально, і я кивнула у відповідь, а відтак, легенько клацнувши, віко відхилилось.　

Пальці містера Бернарда дбайливо знімали шари оксамиту. Аж ось нарешті ми побачили загорнуту річ і вражено зойкнули. Тільки Ксемеріус закричав:　

— Оце так мудрагелик!　

— Невже це те, що я думаю? — пролунав серед могильної тиші голос тітки Медді, яка вп’ялася очима у предмет.　

— Так… — Я втомлено прибрала волосся з обличчя. — Це хронограф.　

Нік і тітка Медді розчаровано зітхнули, містер Бернард не випустив і пари з уст, а Леслі прикипіла до місця. Тим часом двічі телефонувала її мама, щоб дізнатися:　

чи не напали, бува, на неї дорогою,　чи не лежить вона розчленована десь у Гайд-парку.　

Отож Леслі мусила вертатися додому.　

Але не раніше, ніж я заприсяглася виконувати наш Грандіозний План.　

— Присягнись життям! — вимагала вона, і я мусила дати обіцянку. Втім, на відміну від тітки Медді, я не затягнула національного гімну.　

У моїй кімнаті врешті-решт запанувала тиша. За кілька годин її порушила мама, зазирнувши до мене, а відтак і наш величезний будинок поринув у тишу.　

Я опиралася бажанню одразу ж випробувати хронограф.

Лукасові буде однаковісінько, чи стрибну я, як ми домовилися, у 1956 рік сьогодні чи завтра, чи взагалі за місяць. А от для мене інакше: ніч у тиші та спокої — саме те після карколомних пригод.　

Та, з іншого боку, завтра відбудеться бал, де я знову зустрінуся з графом Сен-Жерменом, а я так нічого і не дізналася про його задуми.　

Загорнувши хронограф у свій халат, я крадькома спустилася на перший поверх.　

— Навіщо ти бігаєш з ним по будинку? — спитав Ксемеріус. — Можеш просто стрибнути з власної кімнати.　

— Невідь-хто хропів у цій кімнаті в 1956 році! Я не хочу пхатися через увесь будинок, трусячись, що мене спіймають, як грабіжника… Ні, я стрибну в потаємному переході, де немає допитливих очей. Лукас чекатиме мене перед портретом нрапрапрапрадіда Г’ю.　

— Щоразу кількість пра-пра-приростків інша, — зауважив Ксемеріус. — Пропоную просто називати його «наш опецькуватий предок».　

Я пустила його слова повз вуха, аби безшумно перестрибнути через скрипучі сходи. За кілька хвилин я вже нечутно відкрила хід за картиною. Увечері містер Бернард змастив старий механізм. Крім того, він припасував на двері, що вели у ванну і на сходи, засув. Спершу я мала сумніви щодо цього. Бо якщо я буду змушена повертатися через будинок, то власноруч закрию собі доступ до хронографа.　

— Ну, тримай за мене кулаки, щоб усе спрацювало як слід, — попросила я Ксемеріуса й опустилася навколішки. Я просунула вказівний палець в отвір під рубіном і міцно притиснула його до голки