Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Але, навіть стикаючись з такими культурними зустрічними вітрами, оклахомці, їй-богу, намагалися щонайменше упродовж кількох поколінь здобути національну повагу. І природно, що у сяйві нафтогазової промисловості амбіції великих оклахомських міст заіскрилися життям. Перше велике зрушення відбулося на початку 1960-х років, наприкінці тривалого і безперервного повоєнного нафтового буму, коли у батьків міста були на руках гроші, щоб спокусити відомого архітектора приїхати до Оклахома-Сіті й повністю змінити його імідж. Бей Юймін уже втілив у життя «Майл хай сентер» у Денвері й отримав підряди на схожі проєкти з оновлення міста в Бостоні, Вашингтоні (округ Колумбія), Філадельфії і Нью-Йорку. Він зголосився перетворити Оклахома-Сіті на ще один великий коштовний камінь у своїй короні. Можливо, найбільший. План Бей Юйміна, схвалений міською радою в 1965 році, був хвацьким у своєму баченні й обіцянках. Більшість невиразної, приземленої, червоноцегляної історії середмістя Оклахоми мали стерти з лиця землі й замінити на новий сучасний центр, офісні вежі, житлові будинки, широкі вулиці, парки, сади й озера. «Можливо, монорейкова дорога в майбутньому», — хвалилися рекламні матеріали. У міський ландшафт мав вписатися громадський парк на кшталт датського парку розваг, який свого часу надихнув Волта Діснея на знаменитий «Діснейленд». І точкою тяжіння всієї цієї розбудови, звісно, мав стати торговий центр під назвою «Галерея» площею у мільйон квадратних футів.

Бульдозери, підривники й бригади зі знесення будівель отримали дозвіл взятися до роботи. Щоб вивільнити місце для грандіозного плану Бей Юйміна, найняті управлінням з оновлення міста підрядники вщент зруйнували майже 450 будівель у центрі міста. Лихоманка не оминула також і власників приватної нерухомості, зрівнявши з землею ще 75 будівель просто під особисту відповідальність їхніх власників. «Вони поспішали створити щось новеньке й блискуче», — писав місцевий журналіст. Але руйнувати виявилося значно легше, ніж будувати. За понад десять років нещадна пропасниця міського оновлення почасти безпідставно знищила значну частину старої забудови. Шановані й авторитетні будівлі на кшталт тридцятиповерхового готелю «Балтимор», старого оперного театру «Оверхолзер», торгового дому, теракотової будівлі Баума (міської архітектурної оди Оклахоми на честь Палацу дожів у Венеції) і три великих універмаги зникли. Утім на їхньому місці з’явилося не так уже й багатого нового. Оскільки газонафтова індустрія потерпала від низки тривалих, повільних спадів, які полегшувалися хіба що незначними, випадковими, дуже короткими пожвавленнями, надходження на фінансування оновлення центру міста — і на фінансування всього іншого — вичерпалися. У той час, як міське управління з оновлення Оклахома-Сіті спромоглося профінансувати й зняти короткометражний фільм на підтримку з модною пісенькою «Слухай вітер, який мчить з тобою, слухай магію повітря, це звучання людей, які працюють пліч-о-пліч … зростаючи в гідності, зростаючи в любові, створюючи чимало з того, про що нам мріялося», влада не спромоглася по-справжньому побудувати чимало будівель. Звели новий лікарняний комплекс, який постійно розширювався, і мальовничо потворну будівлю театрального центру. Також заклали масивну парковку для обслуговування напливу автівок, приваблених торговельним центром «Галерея». На жаль, жодної «Галереї» не звели.

Найбільш полум’яні рекламувальники середмістя упродовж 1970-х і в перші роки 1980-х років лишалися на коні, тоді як надії на остаточне втілення у життя плану Бей Юйміна то здіймалися вгору, то падали вниз разом із цінами на нафту і статками провідної міської промисловості. Але тоді, в 1982 році, промисловість, за висловом місцевого нафтовика, «просто за одну ніч стрімко з’їхала зі скелі». Ціни на нафту різко впали й залишилися низькими. Улітку 1986 року вони опустилися приблизно до 10 доларів за барель. Усього за кілька років в Оклахомі зникли шість із десяти пов’язаних з енергетикою робочих місць. До кінця десятиліття збанкрутів кожний п’ятий банк. Щорічні банкрутства в штаті зросли вп’ятеро. Податкові надходження штату від видобутку нафти, які становили понад 30% від загальних прибутків Оклахоми, скоротилися вдвоє. А найбільш сутужно велося Оклахома-Сіті. Сім найбільших столичних банків згорнули свою діяльність. Понад третина офісних приміщень у центрі міста стояла пусткою. Про смерть плану Бей Юйміна, в якому тривалий час штучно підтримувалося життя, оголосили 1988 року.

Проте кмітливість оклахомщини не померла разом із ним. «Господь обдарує нас іншим бумом», йшлося на популярних тогочасних наклейках на бампер, «і нам хватить толку його не просцяти». У 1990–1991 роках міська верхівка ув’язалася в натхненну боротьбу з більшими містами на кшталт Індіанаполіса, Денвера, Луїсвілла в двадцятиодномісячній тендерній війні за центр технічного обслуговування «Юнайтед ейрлайнс» вартістю в 1 мільярд доларів. Нове підприємство обіцяло шістдесят три сотні робочих місць (щонайменше 45 тисяч доларів щороку, стверджувало «Юнайтед») і дух життя великого міста. Мер Оклахоми Рон Норік підрахував, що його команда витратила понад дві тисячі годин на кожного на роботу з підбивання клинків до других за величиною авіаліній країни (вечорами, в суботу, в неділю, після церковної служби), і це не лишилося непоміченим. «[Юнайтед] зазначало, що Оклахома-Сіті, беззаперечно, було найкраще підготовленим, найкраще організованим, найбільш професійним, найбільш ввічливим, найбільш гнучким містом», — сказав Норік у жовтні 1991 року в остаточній заяві. Але втіхи від цього було мало. Того дня переміг Індіанаполіс.

«Величезний пиріг дістався не нам», — визнав Норік, і від того було боляче. Сіллю на цю рану стала історія про відповідь, яку мер Норік отримав від генерального директора «Юнайтед ейрлайнс» на запитання, що було не так в оклахомській заявці і що місто могло зробити краще. Меру кортіло це знати. У місті переповідали, що очільник «Юнайтед» заявив, що мер і його команда зробили все, як треба, але їхніх старань було замало. «Я просто не міг собі уявити, щоб мої співробітники жили в Оклахомі», — подейкують, так говорив керівник «Юнайтед». І як такому дати раду? Правда це чи вигадка, але історія, здається, ставала в один ряд з давніми нездоровими оклахомськими звичками і тривалим комплексом меншовартості.

Норік цю історія не підтвердив. «Нам нема чого соромитися, — сказав він репортерам. — Ми зробили усе якнайкраще».

Після втрати «Юнайтед» Норік ретельно дослідив усе, що міг: полетів в Індіанаполіс, взяв на прокат машину і поїхав прямісінько в центр. «Здається, я знаю, чому вони отримали цей юнайтедівський завод, — пояснював він 2009 року в інтерв’ю проєкту розказаних історій «Голоси Оклахоми». — Я маю на увазі, що це — живе місто. Я маю на увазі