Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку пана бургомістра».

«Я не ображаюся… Ти мене гоїш».

«Я тебе скалічила».

«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. І так ставати».

«Я навмисно впала».

«Як це?.. Чому?»

«Я впала у твої руки. Я цього хотіла й дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю… Погана я жінка, глупа, блудна… Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», – вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.

Він простягнув руку за її шию й витяг гребінь – холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.

«Не бійся, я чиста жінка, – видихнула вустами в уста. – І милася тільки що».

«І я купався… з кіньми».

І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші й наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно-тугі груди, вологу шию, й такі ж вологі розгублені очі, і ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була роз’ятрена її нігтями, але він не стогнав – плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їхнього гріховного злиття.

Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», – молила вона в знетямленні. Усі жінки в чомусь однакові: у бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь – пекло.

Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий – ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть – та ж хвороба, лише з болем солодким. Удень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.

Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? – здригнулася. – Не тягни в душу зайве. Тобі добре – і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», – відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові… А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», – сумовито сказала вона. Уночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.

Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і роз’єднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.

«Кого ти кличеш?» – запитав якось він.

«Бога. Я дякую йому».

Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця – пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично п’янили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Кудись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.

Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їхні зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи… Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?

«Усі жінки однакові, коли загасити свічку», – бовкнув колись ізп’яну його батько. Говорив він рідко, але мітко.

Усі жінки однакові. Надто чужі. Та нездоланна тваринна хіть гонить чоловіцтво на нові лови, на нові проби. Збурює кров і розцвічує уяву. І ми залишаємо на світлій галявині оленицю і підносимо тремкі ніздрі на чужий запах, і кружляємо хащами, збиваючи копита, ламаючи роги в боях невідомо за що і за кого. Аби, втомивши ноги і остудивши серце, знову вернутися на сонячну галявину, де нас чекає до болю рідний запах і дух. Якщо чекає…

Німурак

«Що вас тягне до лісу?»

«Дерева».

«Дерева? Що вам з них?»

«Я читаю для них проповіді».

«Проповіді? Деревам?»

«Так. А чому ви дивуєтесь? Дерева дуже вдячні слухачі. Вони не перебивають і не сміються з твоєї недолугості, не дивуються з вимови. Ви ж дивуєтеся, правда?»

«Та що ви… Я сам неук у слові».

«Гм, гарно ви сказали – неук у слові… Не перестаю дивуватися словесним коштовностям, що їх мають за душею наші люди. Такі, що прикрасили б письмо й самого апостола Павла. Це мій любимий учитель. Після Ісуса, звісно. Але ж Господь нічого не писав… Господь лише говорив… О, велике благо – мовлення! Та збагнути це годен лише той, хто народився німим. Як я… Ну, не цілком безголосим, бо мав і слух, і язик, який обертав у роті, силкуючись скрутити слово. Та звук не виривався з горла, десь глохнув у легенях. Тячівський лікар сказав мамці, що в мене атрофовані голосові зв’язки. Це як попущені струни на скрипці. Деко є, смик є – а не зіграєш… А мені так багато хотілося виповісти цьому світу, а надто мамці. Я говорив з нею очима, руками, серцем… Ви знаєте, як багато можна сказати серцем?! Без слів. Якби я народився нормальним, я б цього не знав… Дорослі не мали часу й терпіння на мене. Вони й себе не дуже слухають, а тут німий дітвак щось хоче від тебе. Лише не мамка. Вона слухала мене спрагло й радо, хоч не все й розуміла. І сміялася, так заливчасто сміялася! А коли я відходив – плакала. Очі, щойно повні сміху, заливалися сльозами. Я прибігав – і її очі знову радісно блищали, як промите скло. Як вона могла так мінятися, я не знаю. Мамка водила мене по всіх знахарях і примовниках. Вони обмацували язик, зазирали в горло, дмухали у вуха й просили вимовити якесь слово. Я збирався з силами й щось гугнів. Врачувателі кривилися й казали кожен своє: “Ліпше йому мовчати”, “З лисого теляти лиса корова буде», “Най собі такий і живе, а яма всяких приймає”…

Я й жив. Діти, навіть брати, справляли з мене смішки, дразнили “німураком”. Я їх бочився. Натомість приліпився до книг. З ними не треба говорити. Вони самі до тебе промовляють. А декотрі так проникливо, що не ти їх читаєш, а вони тебе зчитують. Так глибоко в душу западають. Мене читати ніхто й не вчив. Букви якось самі відкрилися… Пригадую, було мені, малому, дуже самотньо й гірко. Усі в роботі, а я на сонце вийти не можу, бо в голові крутиться. Ліг на скриню, склав на грудях руки, умерти хочу. І справді, груди ніби землею привалило, а дихати так важко, як у домовині. Душа б’ється об тверде віко