Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Місяць обливав їх срібною оливою, що зливалася з річковою водою, росою, потом жаги, запахущим пилком бузини й трав’яними медами – у густий солодкий трунок шаленства зливалася… Ті їхні ночі… дурноп’яні й терпкі, наповнені плотським змаганням і короткі, як чернечий сон. І мало було їм тих ночей… Він і в лісі здригався, коли кінь торкався мордою його щоки. У твердих напливах кори буків увижалися її груди. А з джерельного дзеркала зорило її насмішкувате лице. Крадькома ховав у пазуху хустину, щоб її запах ходив із ним протягом дня. Дерся гущаками й бердами, перебирав з потебеньок ношу на плечі, мордував і коня, і себе, щоб притлумити чекання ночі… Біг думкою у вечір, коли, осиротілий денною самотою без неї, обтяжений хіттю, увійде у пронизливу студінь ріки, а відтак і в бездонні води кохання. Щоб, утопаючи в них, разом з нею шукати заповітного дна.

«Ти майже в любий місяць уродився, – шептала Калина, відірвавши на хвильку свої вуста від його. – Та чи надовго тебе стачить?»

«На весь земний вік і на всі позаземні».

«Овва, де б це тобі записати, аби не забув?»

«Тут і пиши – на серці».

Зривала ожину й соком бордовим писала йому щось на грудях. Потім злизувала, сміючись. А не треба було.

У горах кажуть: любов – як перстень, не має кінця. Може, й так. Але шал любовний як молоде вино: виграє й усядеться. Нурт вічний лише в горових криниць. Засіялися в них діти, насіли нові клопоти, вимагала свого й робота. Та й роки більше брали, ніж додавали. У неї першої вихопилося: «Старий». Задля смішка слово вихопилося, але прилипло, як сліпий до тіста. Далі й він її став називати «старою». Хоча думки зовсім не постаріли. І в грудях, розписаних колись ягодою ожиною, вогонь той самий. Лише в тілі вже інший. Тоді воно в любощах палахкотіло, як сухе смеречиння. А тепер рівно горіло – як устояний бук…

Тої осені загадали комбінату надмірно високий план. На рубку підняли всіх, навіть сиднів із контор. Старий трелював на невдобинах конем. І то не одним. Худоба збивала ноги, рвала жили. Та коней не жаліли – Москва спустила план! Рубали – як косили, голили схили пасмо за пасмом. Гусениці сахтіли іскрами на камінні, перемелювали давні, як світ, купини моху. Гора вкривалася потворними рубцями. Вивернуті її нутрощі ставали нібито коліями нових доріг, проте на них страшно було ступати і людині, і тварині. А вони рубали й рубали. Навіть уночі при світлі бочок із мазутом. Бо горів план. Горів гірше, ніж ці курні гасниці.

Ті ночі сповиті для нього давким гаром. Довго ще потому викашлював його з легенів. І з серця також. Ліс валили до півночі, поки самі не звалювалися на дощатий настил літнівки. Там і вечеряли. Але як! Бригадир уносив ящик горілки – по пляшці на трьох. І це було не веселильне питво, а пальне. Без нього вони, рукаті машини, вичахли б скоро, як і залізна техніка, що глохла від перегріву. І начальство це розуміло.

Доки цідилася в гранчаки рятівна живиця, столи оббігала крутостегна румунка Ілена, звісна на всі гори й доли кухарка. Її теж було відлучено від рестораційної плити й завезено сюди рятувати план. Вона й рятувала. Бо сказано ж: хто годен, той годен усяко. У нутро гуртожитку Ілена вносила на таці не овочеву кришенину й не кухлики з чаями… себе вносила. Несла породисте пахке тіло, як паску – і голодні, згаслі очі лісорубів ураз засвічувалися, м’якли тверді роти. Мудро збите й повне молодого вогню тіло заряджало міжряддя змучених людей живлющою електрикою. Чоловіцтву мало треба – здурити хмелем кров і дати якщо не рукам, то бодай очам потіху.

Її очі, неначе промиті сльозою радості, чорно блищали. І волосся, гладко причесане й схоплене гребенем на потилиці, блищало теж. Ласиця й готово! Тіло в стиску одягу рвалося через усі шпари назовні. Тіло, що носило в собі виклик безсоромної невтоленності. Ілена говорила мало, добираючи слова в смачну мішанку мов. Більше промовляла очима, розсипаючи снопи іскор. Старий мимохіть підносив до лиця долоню, коли обпікала його поглядом. Він шкірою чув той липучий вогонь, що продовжував палити й уночі.

Ілена клала перед ним мису, черкаючи зап’ястям його руку. Горячінь від того доторку йшла більша, ніж від страви. Посуд, що клався перед ним, аж горбатився м’ясними куснями над масною юшкою, приправленою гострою паприкою. Старий це примічав, та нічого не казав, аби не збурити зубоскальство інших їдців. Таки йому за столом виявлялася осібна увага.

Почалося це після тої притичини з мотузкою, на якій кухарка хотіла розвісити випрані рушники. Щоб прив’язати її до гілки, підклала собі дерев’яного цапка. Але встановила нетвердо, і розсошина під ногами хитнулася. Летіти б їй сторчака аж на дно зворини, якби не він, що прорубував до джерела східці. Перехопив її ледве не в повітрі, та сила падіння повалила їх обох, і він, падаючи навзнак, міцно обхопив її руками й ногами. Корчомаха пом’якшила падіння, але розпанахала йому спину. Ніби полоснули кропив’яним канчуком. Прислухаючись до болю, продовжував стискати жінку, що тріпотіла зо страху, як куріпка. Коли нарешті розімкнув обійми, Ілена підвелася, дрібно кліпаючи довгими ляльковими віями, підіткнула груди і тільки й мовила: «Ого, який ти!» І пішла до свого кошика, млосно похитуючи литими стегнами. І він зрозумів, що тепер це вона робить для нього. Тільки для нього. Губи його пробив солоний піт. А сорочка спрагло спивала кров із рани.

Якби не та рана, то, може, нічого й не було б. Згори вона бачила, як він полоскав у потічку роздерту шматину, як неоковирно ліпив на спину кровоспинне листя. Коли піднявся до табору, Ілена тихо шепнула: «Сорочку зашию. А рану… рану хіба залижу». – «Заживе, як на псові, – віднікнувся, аби щось сказати. – Не першина».

На ніч він стелив собі біля коней, бо в просякнутому потом і хмільними випарами гуртожитку душився. А на волі сон був ситний і короткий. Звично, як у лісові ночівлі, уставав, підживлював ватру, аби вранці кухарці не треба розкладати.

Уночі вона прийшла. Він учув це радше не слухом, а шкірою: щось застелило тепле сусідство вогню. Це була не звірка, тому він не розплющував очей. Через вузеньку щілину повік, через сіточку вій вгадав її обрис. Жінка нахилилася й стала рвати лапаті віяла папороті. Кинула сніп на ватру. Багаття під росяною зеленню зашипіло й пригасло. Тоді вона присіла біля його лежанки й обережно потягла ряднину. Він не ворухнувся, та серце видало його. І ніздрі, що затремтіли, як у коня, коли той хоче напитися.

«Я знаю, що ти не спиш, – сказала жінка. – Повернися на інший бік».

Він розплющив очі й побачив у неї в руках баночку.

«Хочеш присипати рану сіллю?»

«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».

Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану й лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розм’як, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.

«У тебе тіло, як у коня, – сказала жінка. – Дуже сильне й зграбне».

«З такою роботою й копита можуть