Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

вогненними язиками. У яворових ночвах схлипує тісто, уже проситься на жаркий під. Діти голодні, після вечірньої молитви чомусь нараз голод хапає животи. Мати відщипує з кваші довгастий кавалок, розпліскує його між долонями й кладе на гарячу черінь. Це не хлібина, це підпалок. Але той же хліб. Лише печеться він одним духом, для скорої потрави. Мати пригрібає до підпалка головешки й жар, гартує його. Челюсті печі потріскують, запікаючи скоринку. У хижі поселяється дух свіжого хліба. Не встигли діти оббігти стіл по стільки разів, скільки кожен має років, а мати вже несе підпалок на дощечці, здуває з нього попіл. І гладить, гладить його долонею так же лагідно, як і їхні голівки. Бо це перший хлібець нового тижня.

На чотири рівні шматки розламувався підпалок, аби кожному падався жаданий хрусткий окраєць. У чотири полумиски наливалося кисле молоко впереміш із грудками сиру, а згори присипалося січеним кропом. Стукали ложки об полив’яну глину й стукали в тихій радості вечора дитячі сердечка. Звершалася субота – благодатна година передчуття вільного від роботи дня. Дня свіжого хліба.

Коли наїлися, мати наливала в ночви з-під тіста теплої води й умивала їх на ніч, аби обличчями були такі ж здорові і ясні, як хлібина. Доки діти засинали, вона саджала на лопатах у піч великі буханки. Їх було сім – на кожен день нового тижня. Бувало, що око не розраховувало мірки, й тоді залишався ще кавалець тіста на паланицю (так тут кажуть). Вірна прикмета, що серед тижня прийде гість. Або комусь із домашніх об’явиться дорога на день-другий. Паланицю він забере з собою.

Так чинила кожна родина, лише ті сім буханців скрізь були не рівновеликі. Кожна господиня знала, яка хлібина мала спожитися за день. Хліб одного замісу в різні дні різнився дещо смаком, щодалі тужавів і кришився. У перші дні до нього, пухкого, подавали тверду їжу, відтак варилися рідкі страви. У п’ятничку старші люди тугий хліб розмочували у воді, казали, що немає ліпшого їстива для постуючого. А в суботу ладився новий заміс на тиждень. Бо лишень один день був для випікання, варива, прання й прибирання – субота. Інші дні поглинали поле, город, сад, сінокіс і ліс. Те, що годувало горянина.

Між тим як окрему потраву чи замінник хліба пекли богач, локшу, попелюх, ощипок, налисник. Розплескані коржі богача випікали з кукурудзяної муки прямо на плиті. Прісну локшу ліпили з житньої муки, тісто для неї розкачували качалкою. Таким робом пеклися й ощипки, лише з вівсяної муки. Багатші могли виміняти віск, мед, сушені гриби в галицькій стороні на гречку. З її муки пекли гречаники. Сміхачі при цьому приспівували: «Гоп, мої гречаники, усі жиди начальники!»

Усе це випічка домашнього роблення. Але верховинці зчаста днюють і ночують у горах, у вівчарських стаях, на просіках. Там обходяться попелюхом. Замішувалося тісто на сироватці чи киселиці, і коли дрова у ватрі перегоріли, загрібали його в грань. За півгодини попелюх готовий. Щоправда, на нього налипав шар попелу, але нічого: верховинець за життя має з’їсти свою мірку попелу. Зате де б не був, він був наче дома, бо мав при собі головну домашню їжу – хліб. Так же, як і попелюх, випікалися й налисники, лише тісто загорталося в капустяний лист.

Добре, якщо хліб був щодень, за що ревно молилися. А скільки родин мали його лише на празники! Святочні роди хліба. Ота ж великодня паска чи різдвяний корачун. Або юрівник. Його пекли з того ж пшеничного борошна, але сплітали в кругле перевесло. Після освячення вішали під образами, щоб дочекатися ярювання. І коли щасливо обсіялися до Юрія, клали юрівник на подячний стіл. На Тройцю пеклися перепічки, схожі на перепілки. Їх дарували похресникам і сусідським дітям. Добре, хто міг змастити балабушку гусячим пером, умоченим у збите з цукром яйце.

Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за шором… На тарелі щербина – най дарує родина… На тарелі галузки – най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».

«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильової інший, і в школі…»

«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».

«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».

«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».

«Ага, – озвався батько з печі. – Добрий – дурному брат. Сама дурна й дітвака дурному вчить».

«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».

«Мамко, а кого ви більше любите – мене, Йвана, Петра чи Гафію?»

«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».

«А хіба можна, мамко, усіх дітей однаково любити – і послухняних, і нечесних?»

«Можна, якщо вони твої діти».

«А няня, мамко, ви теж любите?»

«Люблю, синку».

«І коли п’яний? І коли вас б’є?»

«Люблю, синку».

«Чому, мамко?»

«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».

«Любити, доки не виросту великий, мамко?»

«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коли його вже не буде».

«Як можна любити мертвого, мамко?»

«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їхні дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».

«І хліб пекти помагають, мамко?»

«Помагають, синку, помагають… І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, – то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»

Любаска

Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. Їхні очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. Їхні невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. І тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань….

Лише тоді він збагнув смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще – у хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітної течії плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча.