Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки ґвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в крем’янистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.

Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Уночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.

А на світанні вони знову піднялися в наступ. І я знову зустрів їх частунком каменолому. Тепер я дивився вниз. Вони йшли за смертю, за своєю і за моєю. Я впізнавав цю ходу. І тому почав гострити об камінь багнет. Знав, що куль мені не вистачить. Зате каміння було справді доволі. Я ледве встигав його скидати, тоді як згори весь час сипалося нове. Одразу й не збагнув, що його зрушило, – а то били їх легкі гірські гарматки. Таку і я замість коня тягав кручами.

Гармати били по вирубаних у скелях засідках. Сірчаний дим і курява заволокли всю просторінь. Я не розрізняв, де гора, а де обрив. Задихаючись, підвівся й натягнув ланцюг – може, снаряд переб’є його? А якщо не переріже прив’язь, то хоч поцілить мене. Однаково тут здохнути від задухи й спраги чи швабської кулі… Та влучило в мене не залізне стрільно, а брила, відколота зі скелі. Збила з ніг і кинула в прірву. Я летів сторчма головою, обдираючи тіло й кістки. І повис на ланцові, про який геть забув. Як скоро чоловік звикає до припони! Той ретязь, який я кляв і хотів перебити, порятував мені життя. Наче хтось застерігав: не рвися поперед долі, ще не виповнилося твоє пекло земне!

Я витягся головою догори й принишк у скельній проймі. Обдертої до кістки гомілки в колодці я не чув. Димова завіса приховала мене від стрільців. Били по гнізду, ялівець аж трясся від того гупання. Якби я тепер там сидів, моє м’ясо розлетілося б дрантям, що й круки не зібрали б. А тут мене хоронила гора, і я їй молився.

Коли гуркіт улягся, я зібрався на силах і видерся нагору. Ялівець був вирваний із корінням, гвер мій розтрощений, цілою – о диво! – залишалася лише баклажка з горівкою. Нею я обмив свої рани. Знизу долинало шарудіння й сухе брязкання металу. А за хвилину я вчув його поряд. За кам’яний карниз зачепилася чіпка кішка з линвою, що натягнулася струною під чиєюсь вагою. Я відкинув непотрібну гвинтівку й став збирати патрони. Поклав два між залізні пазурі рачка й скропив їх сивухою. Тоді підніс запаленого сірника. Тріснув спарений стріл – і якорець верхолаза вирвало з коренем. В ущелині глухо гупнуло тіло. Та майже одночасно звякнуло ще кілька залізних гаків, два з них зачепилися. Доки я підпалював під ними патрони, мотуззя нападників чіплялося в інших місцях.

Я бігав туди-сюди, ділив набої й скупо наливав поминальні чарочки вогневиці, що терпко пахла виноградними кісточками. Патрони ямкували дірки в камені, а канати зривалися в безодню. Якщо вибухи не зараджували, я помагав собі камінням. Ошаліло я робив свою роботу й шепотів: “Не я вас убиваю, убиває вас гора, яку ви спотворили залізом, а тепер міритеся звоювати її смердючими руками! Я син гори, народжений нею й на ній приречений умерти. Не я вас нищу, а каміння, що є сльозами гори. Я теж камінь, і я в цьому боїщі буду останньою сльозою, у якій ви втопитесь”.

Я чув, як зі стогонами гасли й далі німували інші горові гнізда. А моє клекотіло й сичало, як розворушене зміїне кубло. Усе мені давало поміч на цьому смертному п’ятачку Овчого поля – і каміння, і залізо, і вогонь, і сонце, що сікло в очі супротивникам… Спочатку скінчилися патрони, відтак каміння. Я розібрав навіть гробик, під яким лежав Божидар, нехай він простить мені той гріх. Останній ковток винного спирту я вихилив собі в рот. Щоб веселіше було вмирати.

А вони все лізли й лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом ґвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа й кинувся на нього з ланцюгом. “Які ви мудрі, серби! – крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі. – Без вашого ланца я вже двічі мав згинути”. Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього й потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара – нехай він пробачить мені й той гріх! Підклав його під сухий стовбур і запалив.

Коли підводився, майже впритул узрів трійку випулених очей. Я підняв на них ланцюг. “Але чому очі аж три?” – здивувався я. А коли збагнув, що третє – то вічко цівки карабіна, вчув, як щось гаряче гупнуло мені в груди й кинуло на нещасне тіло сусіди. Але мрець мені вже не смердів.

…Порятував мене той же ланцюг. Утретє. Його колінце разом з кулею впилося в груди, пригасило удар. Прочумався я від лоскоту. Це Бранко прислухався, чи б’ється моє серце.

“Уставай, войовнику!”

“Я пастух, – шептав я в гарячці. – Я лісоруб… Я звіролов…”

“Ти вояк, з біса вдатний боєць. Стільки швабні й турків навалив під горою…”

“Я горянин…”

“Уставай, гори і їхні люди будуть виказувати тобі честь”.

“Я мрець. Пригорніть мене камінням”.

“Не бійся, ще пригорнемо. Стільки би біди”, – весело цоркав зубами Бранко.

Другого дня ховали побитих. Привалювали камінням тіла й те, що від них залишилося. Там камінь плакав. Там небо дзвонило, приймаючи душі…

Ми з Бранком по тому ще славно повоювали. Він називав мене Міко. Цей ножик – його дарунок», – дід Микула протер лезко об шкарубку долоню й любовно склав у колодку з написом «Saraevo».

Картоплина захолола в руці малого. Його сердечко, як і залізко, теж холодило груди, коли слухав старого. Ураз, наче збудився, гаряче видихнув: «Діду, чуєте: там, на скелі, ви перемогли їх?»

«Я себе переміг…»

Дідо переступив ватру. Він завжди переступав вогонь, доки той ще не догорів.

«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна прив’язати себе, а треба вистояти, – як тоді чинити?»

«Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу й здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі дерев’яні й кам’яні стовпи…»

Так казав дідо Микула, лісовий відун і знатник зворотного боку життя. Він знав що каже.

Мамчин хліб

Чому ви в білому, мамко?»

«Буду хліб пекти».

«То й що? Хліб же не білий, мамко. Нині не Великдень, аби пекти з пшениці».

«З чого б не пекти – то є хліб, дар Божий. Ану помолимося, діти, під щасну руку: “Хліб наш насущний дай нам днесь…”»

Моляться, піч теж щось пришіптує