Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

і тихне-тихне. Я направду вмирав, душею вмирав. І не мав ні сил, ні бажання опиратися цьому. Але під боком муляло щось тверде – стара бабина книга. Я розгорнув її – і букви, які доти мамка показувала мені в газетах, тихо промовили. І вони були про мене: “Для братів своїх став я відчужений і чужий для синів своєї матері… Я став багатьом, як дивовище, та Ти сильна моя охорона! До Тебе вдаюся я, Господи, хай же не буду повік засоромлений! Визволь мене через правду Свою і звільни мене, нахили Своє вухо до мене…”

Це було моє. Це ніби я говорив без участі язика. І мене почули. Але не люди, ні… Ходили ми якось помагати своєму заможному родаку, що мав млин на поточині. Я назбираю відро падалиць, а донести не можу. Розсердило це мельника, вигойкався на мене: “Не родом чоловік славен, а робом. Мало що ти без вітця ростеш, ще й до роботи ніякої не годен. Ноги – як у бузька, руки – наче з соломи. Що з тебе буде? Лише не кажи, що піп. Тільки той може прожити без праці. Але для попівського ремесла треба мати язик підвішений”. Вертався я зовсім без душі, розуміючи, що ні людям, ні Богу служити не придатний.

Мамка водила мене на отпусти. Хтось із Божих людей сказав їй, що молитися треба не стільки за себе, як за померлих родичів, аж до десятого коліна. Бо їхні гріхи лягають на нас, як тінь від крислатого дерева. А молитви наші дають їм там заступництво й полегшу. Мав бути великий отпуст у Боронявському монастирі. Ми збиралися з мамкою, та вона на пранні застудилася. Я покликався йти сам. “Де ти, безмовний, підеш у світ?” – “Піду, мамко, там не говорити треба, а слухати”. До школи я не ходив, а в інтернат мене мамка не хотіла віддавати. Ходив собі сиротюком по заломах.

Тоді вперше купили мені перед дорогою черевики й піджачок. І я потюпав у хвості процесії. Прочани в рядах говорили, що добре, якби вийшов на люди старий монах Іриней, що роками живе в горовому скиті. Двічі заскакував нас дощ, я не мав чим укритися, і моя піджачина намокла й затвердла на кірку. Зате добре було ногам, бо полуботки розмокли в баюрах і, здавалося, не так муляли. А може, ноги просто затерпли й не чули пекучого болю. Роззутися ж посеред людей я ганьбився.

Не пригадую вже, як я відбув молебень і “повне відпущення”, бо очима невпинно оббігав довкружні схили, шукаючи печеру таємничого ченця. Він і цього разу не вийшов до прочан, а до нього самого йти, казали, не вільно. Проте я пішов. Пішов навмання. Щось вело мене. І вивело на крихітну галявку в заростях черемхи, що дурманно пахла. Біля кадуба під корчуватим ясенем сидів дід у довгій сірій сорочці. І обличчя його було сірим, і волосся, і босі ноги, що втопилися в кропиві. Лише очі світилися блиском мокрої сливи. Він не здивувався моїй появі.

“Ходь сюди. Кого тут ськаєш?”

“Уова-а-а”, – лячно прогугнів я.

“Мене? – засміявся старий (як він здогадався, що я виповів?!) – Та я сам себе шукаю вісімдесят літ і не можу знайти. Ану кажи, нащо тобі здався тлінний дідо?”

“Неаоувау-у-у”.

“Не знаєш? Відки ти?”

“Меоажиеареоа-а-а”.

“Ого, то ти проступав дев’яносто верст, аби вздріти мою конопляну бороду? І так вона тебе напудила, що зі страху прімкнув язик”.

Я мовчав. Збіглий піджак так перетис мені груди, що я не міг набрати повітря для нових слів. Яких там слів?.. Але диво – старий мене розумів. Ліпше розумів, ніж мамка. Він зняв з мене закоцюблу одежину й кинув у траву: “Нащо брати на себе лишній тягар? А тепер роззуйся”. Я здер із себе обувку. Із шкірою здер. Ноги були страшні – сині, набряклі, кров запеклася на них. Схимник став на коліна, зачерпнув долонею із джерела й став обмивати мої рани. Я тремтів, як щиглик у сильці. Коли обмив, обережно обсушив їх подолом своєї сорочки.

“Нічого, сі ноги вибрали добру путь. Ти прийшов куди треба. Ти дома, синку”.

“А-а-аонеагоувоареу-у-у”.

“Що, ти не говориш? Тут не треба говорити. Тут моляться. А молитися можна беззвучно. Можна й губами не ворушити. Для сього доста серця”.

Так я осів у монастирі. За два дні прилетіла мамка. Вона не сміялася й не плакала. Очі її були сухі й порожні, випиті безсонням. Я чув, як монах сказав, виряджаючи її: “Най дітвак оббудеться, спочине душею. А там Господь укаже йому місце. Він чує і німих, Йому добрі всякі”. Моя мамка, що доти не відпускала мене з двору, мовчки хитнула головою. Погодилася. З часом ця її згода помогла мені глибше пізнати великість материнського чину Богородиці.

Отець Іриней майже ні з ким не зносився, а мене підкликав часто. І казав: “Каліки не родяться, а робляться. Ти здоровий, як оріх. А що слова не промовляєш, то се радше благо, а не біда. О, як би я радо з тобою сим помінявся! Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се головніше”.

“Але я, отче, хочу й говорити”, – болісно мимрив я.

“Тоді співай”.

“Ауоях-х-х?”

“А так, як соловей співає. Хто його, сірячину, учив? А він співає. І, гадаєш, робить се з великої радості? Овва, у нього горлечко таке тоненьке, що зі сну пересихає й злипається. То він п’є ранню росу й продирає горло. Для нього се мука, а нашим вухам – благодать. Співай, синку”.

Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до солов’їв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина… Вона ніби соромиться свого співочого дару. Удень її не побачиш, лише вночі або під ранок. “Фурр-фурр”, – низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: “Тік-тік, тік-тік… тюві-тюві… ті-ті…” Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для солов’я, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому…»

«А чи знаєте, хто в солов’я найбільший ненавидник? – несподівано для себе встряв старий. – Сорока. Велика заздрісниця. Ця не дає солов’ю спокою. Головне – аби винадити його з кущів, а тоді дві-три сороки насідають на маленьке потятко, скубуть його на льоту й тиснуть до води. І топлять. Сорока – зла і хитра птиця. Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак… Та я вас, перепрошую, перебив. Кажіть далі».

«Я й кажу: всяка пташина має свою приналежність і свою цінність. Як і людина. Солов’ї навчили мене говорити. З напуття отця Іринея. Він розповідав, що в давнину був чоловік, який також народився недорікою. Та дуже хотів бути красномовним, повчати людей. Брав до рота камінці й так провадив свої бесіди з морем. Цілими годинами вправлявся, день при дні. Доки звільнений язик у порожньому роті не почав йому підкорятися… Так і я чинив: і камінням набивав рот, і травою, і ялиновою смолою. І слова через ці перепони проціджувалися, помалу вирівнювалися, а голос набирав дзвінкості. Думка п’є воду, а терпіння – мед. “Не бійся нищоти своєї, – казав мені монах. – У немочі наша сила, учив Ісус”. – “Як це може бути, отче?” – дивувався я. “Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий – стійкий і відважний. Чия відвага – того й перемога”.

Я вчився говорити, але не забував і про книги. Різні книжки мені потрапляли до рук. “Богу Богове, – казав мій учитель, – але живемо у світі й