Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 80
Перейти на сторінку:
над водою, на яку ледь-ледь лягало далеке світло. Напис був од мене на відстані шести-семи футів. Його чудово освітлював ковзний промінь. Слова «Та, що біжить по хвилях» лежали у тіні, «по» опинилося на межі тіні й світла, і останнє «хвилях» сяяло так яскраво, що можна було розгледіти тріщини в позолоті.

Переконавшись, що маю справу з дійсністю, я відійшов і вмостився на чавунний стовп, аби зібрати думки. Вони розгорталися в такому зв’язку між собою, що був потрібний могутніший прес волі, ніж мій тоді, щоб охопити їх усі — однією, головною думкою; її не було. Я дивився в пітьму, в її глибокі сині плями, де, мов у люстрі, блимали відблиски вогнів рейду. Я нічого не вирішував, не знав, що зроблю, і мені це здавалося цілком природним. Я був упевнений у неясному й точний серед безвісти.

Підвівшись, я підійшов до трапа й голосно сказав:

— Агов, на кораблі!

Вахтовий матрос спав або, можливо, чув мій оклик, проте залишив його без відповіді.

Більше я не кричав. Цієї миті я не відчував заборони, звичайної, хоча й незримої, на самовільний вступ до чужих володінь. Побачивши, що вартовий не рухається, я ступив на трап і опинився на палубі.

Вартовий і справді спав, сперши голову на руки, що витягнулися вздовж кришки бортової скрині. Я ніколи не бачив, щоб простий матрос був одягнений так, як цей незнайомець. Його дорогий костюм з тонкого сірого шовку, комір бездоганно білої сорочки із синьою краваткою й великим діамантом шпильки, шовкове біле кепі, фасонисті черевики й каблучки на смаглявій руці, що виказують неабияку платоспроможність (купив же він ці прикраси!), — все це геть не клеїлося до простої матроської служби. Крім того — смагляві, чисті руки, без шерехатості й мозолів, і вперте, неспокійне уві сні, худе обличчя з чорною, дбайливо розчесаною бородою виявляли без інших доказів, прямим навіюванням рис, що людина ця — не з нижчої команди судна. Вагаючись, чи не розбудити, бува, його, я повільно рушив до трапа кормової рубки, бо з її піднятих люків виливалося світло. Я сподівався застати там людей. Уже я підняв ногу, як мене утримав і зупинив легкий невидимий рух. Я повернувся й опинився віч-на-віч з вахтовим.

Він щойно закінчив позіхати. Його ліва рука була застромлена в кишеню штанів, а права, відганяючи сон, пройшлася по очах й опустилася, потираючи великим пальцем кінці інших. Це був високий, плечистий чоловік, вищий за мене, з нахилом уперед. Хоча його опущені повіки вдавали незворушність, під ними світилася погано прихована втіха — він очікував, що я зніяковію. Але я не був ні збентежений, ані збитий з пантелику і глянув йому прямо в очі. Я уклонився.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він, повільно вимовляючи ці слова і наче розглядаючи їх перед собою. — Як ви потрапили на палубу?

— Зайшов трапом, — відповів я доброзичливо, не беручи до уваги можливі непорозуміння з його боку, бо вважав, що моя зовнішність досить красномовна будь-якої години і в будь-якому місці. — Я вас покликав, ви спали. Я піднявся і, чомусь не наважившись розбудити вас, вирішив піти вниз.

— Навіщо?

— Я розраховував знайти там когось. Як я бачу, — докинув я з наголосом, — мені слід назвати себе: Томас Гарвей.

Вахтовий витягнув руку з кишені. Його важкі очі геть прокинулись, і в них вималювалася нерішучість почуттів — помісь флегми і сказу. Мабуть, перша взяла гору, бо, стиснувши губи, він знехотя нахилив голову і сухо відказав:

— Дуже добре. Я — капітан Вільям Ґез. Якій обставині я мушу дякувати за такий ранній візит?

Але наразі й менш привітний тон не міг би збити мене з пантелику. Я був на лінії дедалі більшої рівноваги, під захистом усього цього випадку, в усьому обширі його ще не встановленого значення.

— Капітане Ґез, — мовив я, посміхаючись, — якщо вважати третю годину ночі початком дня, то, я, звичайно, з’явився занадто рано. Боюся, що ви визнаєте причину неповажною. Слід, утім, пояснити, чому я вийшов на палубу. Певний час я хворів, і мій стан, на думку лікарів, стане ще кращим, аніж тепер, якщо я трохи помандрую. Було визнано, що плавання на вітрильному судні, невибагливе існування, позбавлене навіть деяких зручностей, правитиме, так би мовити, за грубу фізіологічну правду, необхідну тілу вряди-годи точнісінько так, як груба правда часом виліковує недугу моральну. Сьогодні, гуляючи, я набачив цей корабель. Він, зізнаюся, мене полонив. Відкладати свою справу я не наважився, бо ж не знаю, коли ви підведете якір, і подумав, що завтра можу вже не застати вас. У кожному разі, прошу мене вибачити. Я можу заплатити скільки треба, і з цього погляду у вас не було б причини лишитися незадоволеним. Мені також абсолютно байдуже, куди ви попливете. Потім, сподіваюся, що ви мене зрозуміли, — я думаю, що усунув прикре непорозуміння. Решта залежить тепер од вас.

Поки я говорив це, Ґез уже мені відповів. Відповідь полягала у зміні виразу обличчя, значення якої я міг визначити як опір. Одначе розмова щойно почалась, і я не втрачав надії.

— Я майже впевнений, що відмовлю вам, — кинув Ґез, — тим більше, що це судно — не моє. Його власник — Браун, компанія «Арматор і Вантаж». Прошу вас зійти вниз, де нам буде зручніше говорити.

Він вимовив це ввічливим крижаним тоном вимушеного зусилля. Його жест рукою у бік трапу був точний і сухий.

Я спустився в яскраво освітлене приміщення, де, крім нас двох, не було ані душі. Побіжний погляд, кинутий мною на обстановку, не дав враження, що суперечило б моєму настрою, але й не роз’яснив нічого, хоча здавалося мені, коли я спускався, що буде інакше. Я побачив комфорт і гармидер. Я ступав вишуканим килимом. Опорядження приміщення виказувало багатство кораблебудівника… Ми сіли на невелику канапу, і в яскравому світлі я нарешті розгледів Ґеза.

Його зовнішність можна було вивчати довго і залишитися з заплутаним результатом. Виводячи обличчя, автори зазвичай захоплюються фасом, але ніхто не хоче визнати значення профілю. Тим часом профіль чудовий, тому що він являє собою основу силуету — одного з найрізкіших графічних вирішень цілого. Не раз профіль вказував мені на другу людину в одній, — наче одне приміщення з двома входами з різних боків. Я наділяю профіль значенням коментаря і тільки в тому разі не згадую про нього, якщо профіль і фас, з усіма проміжними перерізами, зрівняні духовним балансом. Одначе зустрічається це так рідко, що являє виняток. Так само не можна було

1 ... 26 27 28 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"