Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

За бар’єром, де темрява здавалась вічною, відкрилась зовсім інша картина. Простори освітилися м’яким сяйвом коралів, що світилися самі собою, і вода навколо стала теплішою, мов живою. Перед Ліреллою та Фінкіном розкинулося місто, що ховалося від очей — Тіріал, місто, де колись народився і виріс Фінкін.

— Це… твоє місто? — вражено прошепотіла Лірелла.

— Так, — зітхнув він. — Але його більше не впізнати.

Будинки з перламутрових мушель були порожні. Вулиці з піску й морської трави виглядали забутими. Над усім цим панувала тиша, тривожна й неприродна. В центрі, біля великої морської статуї, Лірелла побачила щось, що змусило її здригнутися.

— Це… живе? — вказала вона на постать, що рухалася повільно й тремтіла.

Фінкін кинувся вперед, обережно торкнувшись істоти. Це була стара русалка — її хвіст знебарвлений, очі тьмяні, але в погляді світилась надія.

— Лірелла... — прошепотіла вона несподівано. — Ти прийшла.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я бачу... те, чого інші не бачать. І я знаю, що твоя сила — останнє, що може врятувати це місто. Твоя цілительська здатність — не лише про рани. Вона про серце... про душу.

Лірелла схилилася до старої, поклала руку їй на лоб. Її пальці засвітились блакитним сяйвом. Усе навколо ніби зупинилось — і в наступну мить з-під старої потекло світло, м’яке, живе.

Русалка повільно розплющила очі, а місто Тіріал, здавалося, прокидалося разом із нею.

— Лірелло... ти пробудила світло.

— Я... не знала, що можу...

Фінкін усміхнувся:

— А тепер ти знаєш.

Але з глибини Тіріала почувся зловісний гул. Темрява відчула пробудження сили — і тепер вона йде...