Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

Світло, яке Лірелла випустила, не лише зцілило стару русалку, а й розбудило щось глибоко під руїнами Тіріала. Вода раптом затремтіла, наче хтось дихнув у саме серце океану. Фінкін різко обернувся, його очі затьмарились.

— Ми не самі, — прошепотів він.

З тіней, що огортали покинуті будівлі, почали випливати постаті — темні, високі, мов згустки ночі. Вони не мали облич, тільки вируючу пітьму замість очей. Це були слуги Шкарабуза — тіні-ловці.

— Бігом! — крикнув Фінкін, хапаючи Ліреллу за руку.

Вони попливли вузькими проходами між уламками, вода навколо них ставала важчою, густішою. Лірелла відчувала, як її серце б’ється швидше, а пальці тремтять. Вона не звикла до битв, до страху, до втечі.

— Я не знаю, що робити! — вигукнула вона.

— Вір у себе! — Фінкін зупинився й обернувся, — Але якщо не можеш — повір у мене.

І в цю мить одна з тіней схопила Ліреллу за хвіст. Її обпекло холодом. Світ навколо зник, залишилась тільки пітьма й шепіт:

> — Ти не врятуєш їх. У тебе немає сили. Є тільки біль…

Раптом щось спалахнуло в її грудях — тепле, як полум’я. Її рука засвітилась. Лірелла стиснула пальці і направила світло на тінь. Вона закричала — і розсипалась у воді.

— Я маю силу! — крикнула Лірелла, і її голос лунав глибоко в морі.

Тіні відступили, але не зникли. Вони шепотіли в темряві, готуючись до чогось більшого.

Фінкін підійшов до неї, задиханий.

— Ти її злякала.

— Ні. Я їй нагадала, хто я.

І хоч тиша повернулась до міста, Лірелла знала: це лише початок.