Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

Після сутички з Шкарабузом у Перлистій безодні Лірелла й Фінкін відпочивали в тиші лагуни, схованої серед коралових скель. Хвилі тут були лагідними, ніби саме море намагалося заспокоїти їх.

Фінкін спав, притулившись до теплого піску під водою, а Лірелла сиділа поруч, тримаючи в руках дивну мушлю, яку знайшла неподалік.

Вона була срібляста, з блакитними прожилками. Щойно Лірелла приклала її до вуха — почула голос.

> — Ти мене чуєш, дитя глибини?

Вона здригнулася. Голос був жіночий, м’який, але водночас глибокий, як безодня.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

> — Я та, що була до Шкарабуза. Цариця світлих вод. Колись я оберігала це море... поки не зникла.

> — Але тепер ти прийшла, Лірелло. І з тобою — надія.

Мушля показала їй видіння: стародавній храм на дні океану, прихований серед коралових рифів. Усередині — сфера світла. Джерело її сили.

— Там... я повинна туди потрапити? — запитала вона.

> — Тільки так ти пізнаєш свою справжню силу. Але Шкарабуз уже вирушив туди.

У цей момент Фінкін прокинувся.

— Все гаразд? Ти бліда...

Лірелла зжала мушлю.

— Ми маємо знайти храм. Шкарабуз хоче щось, що не має потрапити до його рук.

Він кивнув.

— Тоді рушаймо. Але цього разу — ми не будемо самі.

І з водоростей, що коливалися неподалік, з'явилися тіні — створіння, яких вона звільнила. Тепер вони стали її союзниками.