Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

Після того як Лірелла врятувала Фінкіна і його брата від пісні, вони попливли далі — туди, де море переливалося сріблом і здавалося безкраїм. Їхній шлях пролягав через Перлисту безодню — загадкове місце, де небо і вода зливалися в одне.

Тут усе було інакше. Світло наче згущувалося в краплі, а хвилі говорили своїми голосами. Лірелла вперше відчула щось тривожне: не страх, а попередження.

— Тут... повітря гуще, — промовив Фінкін, поглядаючи вгору.

— Це не повітря, — відповіла вона, — це... темрява.

У центрі Перлистої безодні стояв уламок древнього моноліту. Здавалося, його тут залишив сам океан — темний камінь із різьбленням, що світилося легким синім сяйвом.

Раптом камінь заговорив.

> — Ти — цілителька, — пролунав голос, глибокий, як гул грому. — Але твоя сила — більше, ніж зцілення. Ти можеш повертати життя... або відібрати його.

Лірелла відступила. Вона не хотіла нічого забирати.

— Я хочу тільки зберегти, — відповіла вона.

> — Тоді збережи рівновагу. Бо Шкарабуз шукає кістки Тіньового Царя. І якщо він знайде їх — ти станеш його останнім ключем.

Вітри здійнялися навіть у морській тиші. Безодня закрутилася навколо них, як воронка, тягнучи в темряву.

Фінкін схопив її за руку.

— Ми не самі, Лірелло. І ти не сама. Я з тобою до кінця.

І коли все здавалося втраченим, її сила знову спалахнула — м’яко, лагідно, як світлячок у темряві. Вода заспокоїлась.

Але над морем нависли хмари. І в них, на мить, промайнув силует — великий, зігнутий, із очима, що світились червоним.

> Шкарабуз уже знав, де шукати її.