Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

Небо було чорним, хоч і день панував над морем. Хмари над Перлистою безоднею розчинилися у вихорі темряви, і тиша перед бурею була страшнішою за саму бурю.

Лірелла відчувала це серцем. Її сила ніби заснула, або... ніби її щось стримувало.

— Це пастка, — прошепотів Фінкін, зиркаючи навсібіч. — Ми повинні повертатись.

Але було пізно.

З тіней вийшли створіння. Вони були водяні, але не живі. Очі — скляні, рухи — ривкові, як у ляльок на нитках. Попереду стояв він — Шкарабуз.

Його тіло складалося зі шматків коралів, уламків кісток та темного слизу. У нього не було рота, але голос лункав у головах:

> — Лірелло. Цілителька. Подаруй мені свою силу — і я врятую рештки твого міста.

— Ти зруйнував його! — крикнула вона. — Ти не рятуєш, ти нищиш!

Шкарабуз підняв руки, і створіння рушили вперед.

Фінкін затулив її своїм тілом.

— Тікай! Ти потрібна світу, і мені!

Але Лірелла не збиралася тікати. Вона відчула, як сила знову прокидається. Не така, як раніше — сильніша. Глибша.

Вона поклала руки на землю — і з неї проросло світло. Кожна жива крапля води відповіла на її поклик. Серед створінь з’явилося коливання. Двоє з них завмерли... і раптом розчинилися у бульбашках.

> — Вони не мертві, — прошепотіла вона. — Вони поневолені.

І тоді Лірелла зрозуміла: її сила не тільки лікує — вона може звільняти.

Одним вибухом світла вона розірвала темні нитки, що тримали створінь. Шкарабуз заскавучав і зник, розчинившись у тумані.

Але вона знала — це був тільки початок. Справжня битва ще попереду.