Читати книгу - "Сила цілительки, Ліанна"

Місто Тіріал затихло, але в тиші з’явився новий звук — низький, глибокий, наче шепіт самої морської безодні. Лірелла стояла біля великої зруйнованої арки, що колись була входом до Храму Перлин. Звідти долинав голос — тихий, але чіткий:

> — Прийди, нащадко Світла...

— Ти чуєш це? — спитала вона в Фінкіна.

— Я... ні. — Він знервовано озирнувся. — Але якщо це говорить до тебе — ти мусиш піти.

Храм був похмурим, заповненим уламками і заростями морських водоростей, що шепотіли, торкаючись Ліреллиних рук. Голос вів її все глибше, допоки вона не опинилась перед древнім круглим вікном, що виблискувало сріблом.

У його центрі пульсувала перлина. Величезна. Майже жива.

> — Торкнись мене, — промовив голос. — Я покажу тобі минуле.

Лірелла обережно простягнула руку — і світ змінився. Вона побачила інше море. Чисте, світле, повне істот, яких вона ніколи не знала. Русалки, водяники, кракеноподібні вартові — усі жили в гармонії. І серед них була вона — молода цілителька, схожа на Ліреллу, але старша і впевнена.

> — Це твоя пращурка, — сказав голос. — Вона володіла силою, яку ти несеш у собі. Але вона не встигла зупинити зло.

> — А я маю? — прошепотіла Лірелла.

> — Ти — остання. І Шкарабуз знає це.

У мить, коли перлина спалахнула, все зникло. Лірелла впала навколішки, серце калатало.

Фінкін підтримав її.

— Що ти бачила?

— Минуле. І... свою місію.

Вона зітхнула й подивилася вперед — туди, де тіні готувалися до останнього удару.