Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лялечка, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лялечка" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
чи не но­ва вчи­телька? А во­ни й по­си­ла­ють: «Піди, - ка­жуть, - до Те­тя­ни, дізнай­ся, хто, звідки й що во­но…»

Раїса, мов опе­че­на, ско­чи­ла з пос­телі і зас­ту­ка­ла в вікно: Яке йо­му діло! Се не цер­ков­на шко­ла, а земська. Во­на йо­го не знає і зна­ти не хо­че, він для неї ніщо, він тільки за­ко­нов­чи­тель, та й то не те­пер, на ва­кації. «Се прос­то на­хабність»,- ду­ма­ла Раїса і хви­лю­ва­лась.


За кілька день бу­ла неділя. Раїса не пішла до церк­ви. Зу­мис­не. Во­на ни­ка­ла по по­рожніх ха­тах, пе­ре­чи­ту­ва­ла старі книж­ки, сиділа в са­доч­ку під де­ре­вом або прий­ма­ла шко­лярів, що при­но­си­ли їй су­ниці, аби поз­най­оми­тись із учи­телькою. Поїха­ти на ва­кації во­на не ма­ла ку­ди, батько дав­но по­мер, до ро­дичів не хотіло­ся.


Піп нічим не об'являв­ся, і Раїса тро­хи зас­по­коїлась. Їй най­більше по­до­ба­лось сидіти під вікном у своїй «чистій» ха­тинці, звідки бу­ло вид­но білу церк­ву се­ред гус­тої зе­лені. Ча­сом, ко­ли сон­це погідно сіда­ло, церк­ва зда­ва­лась ро­же­вою, а вер­шеч­ки де­рев зо­ло­ти­ми.


Одного ве­чо­ра, ко­ли Раїса ми­лу­ва­ла­ся грою світла на церкві, пе­ред вікна­ми нес­подіва­но з'яви­лась ви­со­ка пос­тать. У Раїси стре­пе­ну­ло­ся сер­це. Одс­ко­чив­ши од вікна, во­на ки­ну­лась до ви­хо­ду, та зга­да­ла, що обі двері ви­хо­дять у двір і во­на на­пев­но стрінеться з по­пом. Раїса пе­ребігла клас, од­чи­ни­ла вікно і вис­ко­чи­ла в са­док. Піп по­тор­сав двері, пос­то­яв тро­хи ї, обійшов­ши шко­лу, зас­тав Раїсу під стіною.


Обоє зміша­ли­ся.


Він зняв бри­ля, і рум'янець збен­те­жен­ня по­повз йо­му аж на ли­си­ну.


Вона, зігну­та і бліда, стріла йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми і сер­ди­ти­ми очи­ма.


Він прий­шов поз­най­оми­ти­ся. Він знав, що во­на приїха­ла, і в неділю виг­ля­дав її в церкві, але во­на не одвіда­ла до­му бо­жо­го… Во­на тут лю­ди­на но­ва, ніко­го не знає… і ко­ли тра­питься пот­ре­ба, він про­сить звер­ну­ти­ся до нього - сво­го най­ближ­чо­го сусіда. Бо хоч во­на земська вчи­телька, та він ду­має, що церк­ва і шко­ла му­сять іти по­руч.


Він не помітив ли­хо­го вог­ни­ка в Раїси­них очах, яким во­на мет­ну­ла в нього при ос­танніх сло­вах, і вів далі:


- І я, і моя ма­ти бу­де­мо ду­же раді, ко­ли ви нас одвідаєте… Ско­ро приїде на ва­кації моя доч­ка Та­ся… вам бу­де ве­селіше…


Раїсу му­чи­ло од­но пи­тан­ня: чи пок­ли­ка­ти по­па у ха­ту? Те, що во­на бу­ла «з ду­хов­них», при­ще­пи­ла їй пев­ну по­ва­гу до лю­дей ду­хов­но­го ста­ну, але спеціальна нехіть до гос­тя пе­ре­мог­ла.


«Цур йо­му!» - ріши­ла Раїса і слу­ха­ла далі.


Гостю до­ку­чи­ло сто­яти. Шу­ка­ючи очи­ма, де б сісти, він ти­хо поніс свою за­гор­не­ну у білий підряс­ник, скоріше жіно­чу, ніж чо­ловічу, пос­тать до са­до­вої лав­ки.


Раїса теж сіла скраєчку.


Отець Ва­силь за півго­ди­ни, яку про­сидів на лавці у шкільно­му сад­ку, встиг по­жаліти­ся на свою п'яну, ліни­ву і не дба­ючу про церк­ву па­рафію, роз­пи­та­ти у Раїси, хто во­на й звідки, і злег­ка до­ко­ри­ти покійній вчи­тельці, що не вміла за­ще­пи­ти мо­лод­шо­му по­колінню ду­ху по­ко­ри.


Раїса не­охо­че і ко­рот­ко од­повіда­ла сво­му гос­теві, але о. Ва­силь бла­го­душ­но не помічав то­го. Про­ща­ючись, він ще раз зап­ро­сив Раїсу в гос­ти­ну.


Раїса ус­ко­чи­ла в ха­ту. Що­ки в неї горіли, в гру­дях тріпа­ло­ся прик­ре по­чут­тя нес­пов­не­но­го обов'язку. «Тре­ба бу­ло пок­ли­ка­ти до ха­ти… Пер­ший раз прий­шов… е, цур йо­му,- уд­ру­ге по­ду­ма­ла во­на. - Об­ра­зиться? Покірно про­шу… Не тре­ба мені ніяких зно­син із ним…»


Та зно­си­ни не пор­ва­ли­ся.


Стара ма­туш­ка прис­ла­ла їй якось тарілку ма­ли­ни, а ко­ли Раїса тро­хи за­не­ду­жа­ла і Те­тя­на сповісти­ла про се ба­тюш­ку, він дав їй кілька по­рошків хіни і по­то­му роз­пи­ту­вав у Те­тя­ни про здо­ров'я вчи­тельки.


Проте Раїса не по­ка­зу­ва­лась ані в церкві, ані в попівській гос­поді, хоч бу­ла пев­на, що сим об­ра­жає ду­хов­ну ро­ди­ну. «Не­хай!» - упер­то го­во­ри­ла во­на і од­во­ди­ла тоді очі од вікна, в яке ди­ви­ла­ся на неї біла церк­ва в обіймах зе­ле­них ве­летнів.


Минув тра­вень, по­ча­ла­ся черв­не­ва спе­ка. Один день ви­дав­ся особ­ли­во га­ря­чим. Ще з са­мо­го ран­ку Раїса по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в тілі. «Не­одмінно бу­де бу­ря»,- з жа­хом ду­ма­ла во­на. І справді, після зав­зя­тої, хоч ти­хої спе­ки якось швид­ко смерк­ло­ся і за­пав мо­рок. Не­бо і зем­ля стемніли, на обрії з'яви­лась чор­на сму­га. Ско­ро на смузі тій щось блим­ну­ло, не­мов спа­лах­нув сірник і по­гас. Тро­хи зго­дом по­ка­за­лось сла­бе світло у дру­го­му місці, а далі знов спа­лах­ну­ло на пер­шо­му. Не­бо пе­ре­мор­гу­ва­лось. Проб­лис­ки світла, спо­чат­ку такі бліді й тихі, чим­далі роз­рос­та­ли­ся, по­тужніли. По­ча­ло зда­ва­ти­ся, що за чор­ною сму­гою хма­ри то здіймається, то па­дає, щоб підня­ти­ся на дру­го­му краї, хви­ля вог­ня­но­го мо­ря. Та ось у но­во­му місці щось морг­ну­ло. Світло блис­кав­ки притьма­ри­лось, за­те ви­бу­хи прис­ко­ри­ли темп. Чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку мор­га­ло блис­кав­кою, осміха­лось кри­вим усміхом.


Раїса все більше і більше хви­лю­ва­ла­ся. Бо хоч хма­ри мог­ли прой­ти сто­ро­ною і тоді кінчи­ло­ся б да­ле­кою блис­кав­кою, та мог­ло бу­ти й інак­ше, а тут, як на те, во­на пус­ти­ла до­до­му Те­тя­ну і ли­ши­лась са­ма у по­рожній школі. Раїса засвіти­ла пе­ред об­ра­зом лам­пад­ку, за­би­лась у ку­ток, да­ле­ко від вікон, і здри­га­лась ко­жен раз, ко­ли вікна рап­том бла­китніли од сильної блис­кав­ки і меблі, зас­ко­чені світлом, не­мов розбіга­лись із якоїсь таємної на­ра­ди.


Ніч бист­ро над­хо­ди­ла.


Чорні хма­ри рос­ли на край­небі, на­су­ва­ли­ся над чор­ною зем­лею. Над­ворі ста­ло чор­но, як у ко­мині. За­те блис­кав­ка роз­го­ря­ла­ся, жевріла, ста­ва­ла сліпу­чо-білою. Ко­ли во­на по­то­ком білої ла­ви роз­ди­ра­ла зас­ло­ну ночі, на обрії на од­ну мить з'явля­лась в ог­ня­них ра­мах чор­на сильвет­ка з то­поль, з хат і вітряків. Око­лиш­ня ти­ша на­си­че­на бу­ла три­во­гою, жа­хом навіть, теп­ле повітря мов­ча­ло, як за­ля­ка­на ди­ти­на. Зда­ва­ло­ся, ве­ле­тенський звір-пот­во­ра наб­ли­жавсь до при­нишк­лої землі, розк­ри­вав вог­ня­ну па­щу і ска­лив чорні зу­би. Од йо­го ди­хан­ня тру­си­ли­ся де­ре­ва і хо­ва­лось усе жи­ве. Звір усе наб­ли­жав­ся, шир­ше розк­ри­вав па­щу, частіше ди­хав по­лум'ям… чу­лось уже да­ле­ке ри­чан­ня… І враз ста­ло­ся щось нез­ви­чай­не: ти­хе повітря стре­пе­ну­лось, скрут­ну­лось, шарп­ну­лось убік, зня­лось над зем­лею і з бо­жевільним жа­хом ки­ну­лось тіка­ти… Во­но мча­лось на­осліп, у тем­ряві, з свис­том і си­чан­ням пе­рест­ра­ху, роз­би­ва­ючи гру­ди об стіни й бар­ка­ни, по­ри­ва­ючи за со­бою пісок, лис­тя, де­ре­ва і все, що сто­яло на йо­го до­розі. А навз­догін за ним так са­мо мча­лась чор­на пот­во­ра, на­ви­са­ла над зем­лею і позіха­ла по­лум'ям…


Раптом - гар-р-р…


Від то­го ри­ку зат­ремтіла зем­ля, заб­ряж­ча­ли шиб­ки і йой­кну­ло сер­це.


Раїса скрик­ну­ла. Ще раніше, за кож­ним гур­ко­том гро­му, во­на нес­покійно ки­да­лась у кут­ку, поміж дво­ма стіна­ми, і сти­ха пос­тог­ну­ва­ла. Її витріщені очі і зблідлий, схуд­лий зра­зу вид світи­лись у тем­ряві фос­фо­ром. Во­на чу­ла, що во­лос­ся у неї ста­ло твер­де, як дріт, і щось хо­лод­не раз

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялечка, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лялечка, Коцюбинський"