Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

Як дов­го ле­жа­ла отак Раїса, во­на не зна­ла. Во­на пам'ятає тільки, що рап­том по­чу­ла на сво­му серці чи­юсь теп­лу, м'яку ру­ку. Во­на розп­лю­щи­ла очі. Над нею, схи­лив­шись., сто­яв Хрис­тос, а на чор­но­му ліфі, там, де бу­ло у неї сер­це, ле­жа­ла йо­го біла і м'яка ру­ка. Раїсі ста­ло со­ром­но і страш­но. Во­на скрик­ну­ла і зірва­лась з місця. При­вид щез. Трем­тя­чою ру­кою засвіти­ла во­на свічку і об­тер­ла піт з чо­ла. Во­на не мог­ла з певністю ска­за­ти, чи то був сон, чи при­вид, во­на тільки й досі чу­ла на серці до­тик теп­лої чу­жої ру­ки.

З то­го ча­су Раїса ско­ри­лась. Во­на з по­ко­рою прий­ма­ла грубість о. Ва­си­ля, йо­го усмішки, нех­ту­ван­ня, а о. Ва­силь, не­мов упи­вав­ся си­лою вла­ди над ста­рою пан­ною і все частіше ви­яв­ляв їй по­гор­ду. Єди­ною обо­ро­ною в Раїси ста­ла по­ко­ра. Чим більше о. Ва­силь од­пи­хав її від се­бе, тим з більшою са­мо­жерт­вою во­на прис­вя­чу­ва­ла йо­му свій час, свої си­ли. Во­на за­люб­ки од­да­ла б йо­му ос­тан­ню крап­лю крові сво­го сер­ця. Ко­ли б він одт­ру­тив її, як ле­да­чу со­ба­ку но­гою, во­на б з лю­бов'ю й по­ко­рою при­па­ла б ус­та­ми до тої но­ги. По­ко­ра ди­ви­лась з її ве­ли­ких очей, світи­лась у жов­то­му, ви­сох­ло­му тілі.

Вона чер­па­ла си­ли у тій по­корі, зна­хо­ди­ла в ній терп­ку на­со­ло­ду, ви­со­ку по­езію. Грубі виб­ри­ки о. Ва­си­ля Раїса прий­ма­ла за об'яв енергії та не­по­хит­ної волі, а йо­го не­уваж­не, нерівне і ча­сом згірдне по­вод­жен­ня з нею по­яс­ня­ла собі тим, що о. Ва­силь жи­ве ви­щи­ми інте­ре­са­ми і йо­му труд­но звер­та­ти ува­гу на дрібниці.

І во­на за­люб­ки при­но­си­ла в дар нез­ви­чай­ній лю­дині своє сер­це і свою по­ко­ру, як її нав­чив той, що ли­шив на її серці теп­лий слід ру­ки. То був Хрис­тос, на­пев­не, Хрис­тос. І во­на чу­ла, що лю­бить йо­го. Во­на йо­му мо­ли­лась. В тиші й са­мо­тині ве­ла з ним со­лодкі бесіди. І він ро­зумів її.

Тим ча­сом Раїса та­ну­ла.

Разом з вес­ня­ни­ми во­да­ми спли­ва­ло й її здо­ров'я.

- Ви б по­ра­ди­лись у ліка­ря, полічи­ли б ся, - го­во­рив о. Ва­силь, зу­пи­ня­ючи пог­ляд на її вос­ко­во­му лиці.

Вона нічо­го не од­повіда­ла і тільки ди­ви­лась на нього про­зо­ри­ми, смут­ни­ми очи­ма.

Весна зда­лась Раїсі на те, щоб щос­луж­би бо­жої ста­ви­ти у вівтарі свіжі бу­ке­ти. То бу­ла її офіра. Во­на вста­ва­ла удосвіта і зе­ле­ни­ми, ро­ся­ни­ми ран­ка­ми блу­ка­ла по лу­ках, зби­ра­ючи квітку до квітки.

Чи ви не за­ко­ха­лись ча­сом, що хо­ди­те по досвітках на ren­dez-vo­us [7] аж за се­ло? - жар­ту­вав о. Ва­силь, дізнав­шись про ті ранішні екс­курсії.

Після служ­би один із бу­кетів Раїса бра­ла собі. Їй зда­ва­ло­ся, що він зміняв­ся. За­пах і бар­ва квіток ста­ва­ли сильніши­ми, свіжіши­ми, на­че лас­ка бо­жа, що схо­ди­ла під час відпра­ви на вівтар, радісно роз­ту­ля­ла їх віноч­ки. Раїса при­тис­ка­ла бу­кет до уст і сер­ця і ста­ви­ла у се­бе в спальні на сто­ли­ку.

Там, у сій мо­нас­тирській келії з білосніжним діво­чим ло­жем і чор­ною оде­жею на стіні, під чис­тим ряд­ном, во­на спо­ру­ди­ла собі щось на взір вівта­ря, заквітча­но­го за­паш­ним зіллям, свіжи­ми й су­хи­ми квітка­ми. На вид­но­му місці сто­яла ря­дом із бу­ке­том ве­ли­ка фо­тог­рафія о. Ва­си­ля.

Раїсі ма­ло бу­ло цер­ков­ної відпра­ви; во­на ста­ва­ла ще на коліна пе­ред своїм вівта­рем із очи­ма, втуп­ле­ни­ми в порт­рет о. Ва­си­ля, ду­ма­ла про Хрис­та й по­си­ла­ла йо­му мо­лит­ви сво­го сер­ця. Йо­му, од­но­му йо­му, одк­ри­ва­ла во­на сер­це. Во­на скар­жи­лась йо­му на своє жит­тя, без­барв­не, бліде, нев­до­вольня­юче. Навк­ру­ги її пуст­ка, німа, без ра­дощів, хо­лод­на. Во­на не хо­че та­ко­го жит­тя, во­но не потрібне їй… На­що ж ти, бо­же, вклав у нього во­гонь, ко­ли той во­гонь лиш у попіл обер­тає її сер­це!.. Ти сам ба­чиш, як во­на страж­дає, візьми її до се­бе, дай їй щас­тя, яко­го во­на не заз­на­ла на землі, яко­го праг­не, мов пи­ти в га­рячці. До ніг твоїх, про­би­тих на хресті, во­на скла­дає своє оди­но­ке сер­це і всю си­лу йо­го ко­хан­ня. Ти доб­рий, ти гар­ний, во­на бу­де тобі вірно слу­жи­ти, бу­де твоєю покірною невільни­цею. Потіш її. Освіжи її смажні ус­та. По­ло­жи на її сер­це свою ру­ку, утиш бунтівли­вий тре­пет йо­го, як ти се зро­бив раз… бо­же!.. Ісу­се!..

Затуманена за­па­хом квіток, сп'яніла скар­га­ми з дна сер­ця, во­на здійма­ла ру­ки до не­ба, зав­ми­ра­ла в бла­га­ючій позі і з вірою в чу­до прик­ли­ка­ла до се­бе потіху.

Потіха при­хо­ди­ла звідти.

Тиха, лагідна пос­тать Хрис­та спус­ка­лась до неї. Сірі очі йо­го про­меніли ти­хим по­лум'ям і пес­ти­ли лас­кою. Він брав її на ру­ки, та­ку бідну, та­ку ма­леньку, як пір'їнку, підіймав її, - во­на чу­ла, що од­ри­вається од землі, - і клав собі на гру­ди.

Невимовна розкіш спов­ня­ла її тіло од то­го до­ти­ку, в со­лодкій млості во­на тра­ти­ла тя­му, а спо­пеліле сер­це знов на­ли­ва­ло­ся га­ря­чою кров'ю, па­ла­ло не­бес­ною радістю… Нев­пинні сльози зми­ва­ли її об­лич­чя.

Ти ро­зумієш, - ве­ла далі своє оповідан­ня Раїса близькій при­ятельці і шкільній под­рузі, що нес­подіва­но заїха­ла до неї, - ти ро­зумієш - се лю­ди­на нез­ви­чай­на, не прос­тий сільський піп… Ко­ли б ти зна­ла йо­го ви­сокі дум­ки, бла­го­род­не сер­це, йо­го ідейність, чис­то­ту ду­шев­ну… ти б бу­ла за­ча­ро­ва­на їм… Він гар­ний… Йо­го сірі очі про­меніють ти­хим світлом, на блідо­му ви­ду й ви­со­ко­му чолі спокій і по­го­да… Во­лос­ся тро­хи ру­да­ве, але се не псує їх, нав­па­ки, ус­та при них зда­ються свіжіши­ми… Го­лос му­зи­кальний… Ти йо­го по­ба­чиш, ти му­сиш по­ба­чи­ти… йо­го, мо­же, не всі люб­лять, бо він має енергію і не­по­хит­ну во­лю… Сій лю­дині не тут місце, не на селі… Тут він про­па­дає… І от уяви собі моє го­ре - він зби­рається до о. Іва­на на храм…

- Яке ж тобі тут го­ре? Хай їде…

- Ти не ро­зумієш, ти не хо­чеш ро­зуміти… Він не по­ви­нен ту­ди їха­ти… Там не місце йо­му… там бу­де ли­ше п'янство, кар­ти, гульня… Він му­сить бу­ти сильним, він му­сить бу­ти ви­щим… Він ки­нув пи­ти… Я йо­го так про­ха­ла, так бла­га­ла, щоб не їхав… Нев­же я… Нев­же він…

Раїса сиділа мовч­ки, а рясні сльози ти­хо ко­ти­лись по її ви­ду, та­ко­му жалібно­му, не­щас­но­му, з ви­ра­зом пи­тан­ня й му­ки. Пальці хрус­ну­ли од внутрішнього бо­лю, а за­ту­ма­нені сльоза­ми