Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лялечка, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

158
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лялечка" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
сла­бо освітленій свічкою кімнатці, во­на чу­ла в гру­дях прип­лив теп­лої хвилі. Ми­мохіть зга­ду­вав­ся їй той радісний тре­пет, з яким прис­ту­па­ла во­на, дівчин­кою, до при­час­тя, або теп­ла, со­лод­ка, до млості приємна мо­лит­ва віру­ючо­го сер­ця! Дав­но се бу­ло…

Вона хотіла б знов пе­ре­жи­ти ті хвилі, упи­ти­ся ни­ми. Та чи мож­ли­во ж се?


Вона ле­жа­ла і сподіва­лась, що во­но прий­де знов, те чис­те, заз­на­не в ди­тинстві по­чут­тя, і, як вес­ня­ний дощ, ожи­вить за­сох­ле сер­це. Во­на сподіва­ла­ся і ра­зом з тим бо­яла­ся сподіва­ти­ся.


І во­но при­хо­ди­ло.


З ви­со­кості, де вив­ся мо­рок і ку­ди Раїса зво­ди­ла очі, спли­ва­ла на оди­но­ке сер­це бо­жа лас­ка, і во­но розцвіта­ло­ся, як квітка па­по­роті, пиш­ним, хоч не­дов­говічним цвітом…


Вона за­си­па­ла з одсвіже­ним теп­лим тілом, їй бу­ло со­ром­но і хо­ро­ше, як ди­тині після дов­го­го і рев­но­го пла­чу.


Часом після та­кої ночі Раїса по­чу­ва­ла у гру­дях гост­ро-гран­час­ту кри­цю. Та кри­ця різа­ла її, ра­ни­ла, до­во­ди­ла до роз­пу­ки.


- Не тре­ба ілюзій, не тре­ба ома­ни…- сер­ди­лась на се­бе Раїса. - Годі зак­ри­ва­ти дійсність… я не ди­ти­на. Ко­ли моє жит­тя не вда­ло­ся, не мо­жу ж я осо­ло­ди­ти йо­го цу­кер­ком в роз­мальованій об­гортці… я не хо­чу се­бе ду­ри­ти, не тре­ба мені мар­них надій, не тре­ба мені ніко­го й нічо­го… Так, ніко­го й нічо­го…


Вона ніко­го не хотіла тоді ба­чи­ти, не хо­ди­ла обіда­ти, жовк­ла і худ­ла за один день і су­хи­ми га­ря­чи­ми очи­ма різа­ла, як но­жем.


Стурбований, що во­на не з'являється на обід, о. Ва­силь за­хо­див у шко­лу, і хоч Раїса кри­ча­ла йо­му з спальні, що не хо­че йо­го ба­чи­ти, що в неї го­ло­ва бо­лить, сідав у світличці і до­ти потішав її, до­ти роз­ва­жав, по­ки во­на не зас­по­ко­юва­лась.


І знов-та­ки во­на му­си­ла бу­ти йо­му вдяч­ною…


Раїса ста­ра­ла­ся од­дя­чи­ти о. Ва­си­леві чим мог­ла, ко­рис­ту­ва­лась вся­кою на­го­дою. Здо­ров'я ж о. Ва­си­ля взя­ла во­на спеціально під свою опіку. До­волі бу­ло о. Ва­си­леві вис­ко­чи­ти без шап­ки в хо­лодні сіни або у двір, як се він звик завж­ди ро­би­ти, уже Раїса мча­лась за ним навз­догін із шап­кою та з хуст­кою на шию. Спо­чат­ку о. Ва­силь бай­дуж­но прий­мав се піклу­ван­ня, та врешті во­но по­ча­ло йо­му до­ку­ча­ти, особ­ли­во ко­ли Раїса ро­би­ла йо­му сце­ни за те, що він не бе­ре­жеться.


Вона не ро­зуміла, як мож­на не дба­ти про здо­ров'я лю­дині, що має обов'язки не тільки ро­динні, але й гро­мадські. Він, та­кий чес­ний, та­кий ідей­ний, з мо­гутнім да­ром сло­ва, мо­же і по­ви­нен впли­ва­ти, му­сить жи­ти для ви­щих цілей, для доб­ра своїх па­рафіян. Він має місію.


Вона го­во­ри­ла з се­ля­на­ми про ту місію. Прав­да, во­ни при­та­ку­ва­ли їй, та ча­сом ди­ву­ва­лись тро­хи, що сло­ва про­повіді і вчин­ки ба­тюш­ки не зовсім схо­дяться якось. Раїса гніва­лась, за­ми­ка­лась у собі і по­чу­ва­ла відра­зу до нев­дяч­них.



Однак, по­ми­на­ючи мо­мен­ти нев­до­во­лен­ня, Раїса ма­ла свої приємності. Раніш во­на ніко­ли б не мог­ла повіри­ти, що та­ка прос­та, зви­чай­на річ, як піст, якій во­на не на­да­ва­ла досі жад­но­го зна­чен­ня, мо­же бу­ти дже­ре­лом втіхи. Сто­лу­ючись у ма­туш­ки, Раїса по­ча­ла пос­ти­ти. Во­на худ­ла і блідла, чу­ючись тро­хи ос­лаб­ле­ною від пос­ту при ве­ликій праці у школі, але та стри­маність, та дис­ципліна, яки­ми во­на підійма­ла дух в ут­ло­му тілі, да­ва­ли на­со­ло­ду.


Другою втіхою її ста­ла ран­ня служ­ба. Во­на схоп­лю­ва­ла­ся з ліжка в темній, вис­туд­женій за ніч хаті, бо­ячись зас­па­ти ут­ре­ню, й ки­да­ла оком на го­дин­ник. Бу­ло ще ра­но. У вікно ди­ви­лась зи­мо­ва ніч, зорі тремтіли в мо­роз­но­му повітрі, досвітча­не світло в да­ле­ких ха­тах бли­ма­ло, як вовчі очі. Во­на блу­ка­ла по тем­них, лед­ве освіче­них свічкою ха­тах, ку­ли­лась і тремтіла од до­ти­ку хо­лод­но­го повітря, а кро­ки її гуч­но лу­на­ли в око­лишній по­рож­няві. В чорній одежі (іншу во­на пе­рес­та­ла но­си­ти), з на­ки­ну­тою на го­ло­ву тем­ною хус­тин­кою, во­на, не­мов пос­луш­ни­ця, бігла до церк­ви з пер­шим дзво­ном. Там при двох-трьох жов­тих пля­мах світла сто­рож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на гру­бо по­мальова­них бо­гах, на убогій по­зо­лоті.


Вгорі висіла тем­ря­ва і гу­ча­ла жалібним акор­дом роз­би­тих дзвонів.


О. Ва­силь, розг­лад­жу­ючи ще мокрі од вми­ван­ня ко­си, ве­ли­ки­ми кро­ка­ми про­хо­див че­рез церк­ву до вівта­ря і наш­вид­ку стис­кав ру­ку Раїсі. Ар­хан­гел Гав­риїл усу­вавсь йо­му з до­ро­ги, і о. Ва­силь зни­кав у вівтарі.


Поволі по церкві то тут, то там зай­ма­лись вог­ни­ки, мов схо­ди­ли зорі, на об­ра­зах вис­ту­па­ли сухі і чорні об­лич­чя, од вхо­ду чу­ло­ся ча­ла­пан­ня ніг, а по церкві роз­хо­ди­лась


струмками си­ва па­ра з ротів і носів пе­ре­мерз­ло­го лю­ду.


Вся ся обс­та­но­ва вик­ли­ка­ла у Раїси мо­ли­тов­ний настрій. Во­на ста­ва­ла за кри­ла­сом із пра­во­го бо­ку пе­ред де­рев'яним бо­го­ма­зом се­редніх віків. За нею ся­кав­ся на цілу церк­ву ста­рий дяк і по­ме­ку­вав, про­бу­ючи го­лос.


Служба по­чи­на­ла­ся. Раїса пе­ре­би­ра­ла в го­лові мо­лит­ви; де­які з них зда­ва­лись їй по­етич­ни­ми. Сто­ячи на колінах, во­на ви­ли­ва­ла їх з пов­но­го сер­ця і все ди­ви­лась на о. Ва­си­ля, на­че че­ка­ла, що він за­бе­ре ті мо­лит­ви і од­не­се до бо­га.


Шепчучи сло­ва по­ко­ри й бла­ган­ня, во­на поміча­ла у нього тремтіння чер­во­них уст під тем­ним ву­сом, ло­ви­ла по­лиск сірих очей і бу­ла пев­на, що од ви­со­ко­го, аж до ли­си­ни, чо­ла б'є ти­хе світло.


А ко­ли о. Ва­силь у хма­рах синього ди­му здіймав свої пухкі ру­ки до пер­шо­го проміння ранішнього сон­ця і во­лав до бо­га м'яким, тро­хи гуг­ня­вим ба­ри­то­ном, ду­ша Раїси­на здійма­лась на тих згу­ках у ви­сочінь і роз­пус­ка­лась там ра­зом із ди­мом ла­да­ну в зо­лоті недільно­го сон­ця.


Раїса пер­ша підхо­ди­ла цілу­ва­ти хрест. З со­лод­ким стис­кан­ням сер­ця, з тре­пе­том по­бож­ності при­па­да­ла во­на ус­та­ми не тільки до хо­лод­но­го ме­та­лу, але й до м'якої ру­ки о. Ва­си­ля, на­че з тим поцілун­ком пе­ре­хо­ди­ла в її тіло бла­го­дать бо­жа…


Погідною й ти­хою вер­та­лась Раїса з церк­ви. Тіло її ро­би­лось та­ким лег­ким, на­че во­на зра­зу схуд­ла, спи­на тро­хи мліла, віддих ста­вав вільнішим. Во­на сіда­ла у своїй скромній світличці, зас­те­ля­ла стіл скатіркою і за­жи­ва­ла прос­кур­ку, се пре­чис­те тіло бо­же, з та­ким наст­роєм, не­мов свят­ний день да­ле­ко­го ди­тинст­ва ки­дав на неї свою тінь.


Праця в школі втом­лю­ва­ла Раїсу, та не вдо­вольня­ла. Ії більше ціка­ви­ла зміна в пог­ля­дах, нові по­чут­тя, нап­ря­мок ду­мок - все се бу­ло та­ке но­ве, нес­подіва­не. Не мож­на ска­за­ти, щоб ся зміна ди­ву­ва­ла її, - нав­па­ки, во­на не мог­ла зро­зуміти, як во­на мог­ла жи­ти так дов­го іншим жит­тям, не пи­ла жи­ву­щої во­ди з кри­ниці, яку но­си­ла у влас­но­му серці. Во­на прос­то са­ма се­бе обк­ра­да­ла.


Тепер, дя­ку­ючи не­бесній ласці й по­мочі о. Ва­си­ля, пе­ред нею прос­тяг­ли­ся нові стеж­ки, знай­шлась но­ва по­жи­ва для сер­ця. Раїса ма­ла та­ке

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялечка, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лялечка, Коцюбинський"