Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

— Далі треба бути обережнішими: нічия земля, жодних законів, крім закону сили. Не хочеться нарватися на стрілу замість привітання.

— Наче до кочового шляху дня три, а то й більше? — уточнив Кіт.

— Було три. Зараз не впевнений.

Ніч пройшла спокійно, як і наступний день, і день після. Ані ознак житла, ані вогнику багаття в темряві, ані цівки диму в денному небі. Та й що тут робити? Земля стала майже зовсім сухою та неживою. Коней не прогодувати, торгувати нема з ким, а рідкісна дичина, яку Кіт під кінець третього дня ловив чи не руками, явно не очікувала на зустріч з людьми. Придатних для пиття джерел за всю дорогу зустріли два чи три, та й ті помітно обміліли після зустрічі з парою коней та двома людьми.

А ось на третій день Кіт помітив дещо дивне. У невеликому заглибленні, що тягнулося на добрих три гони й було більше схоже на промоїну після дощу, зеленіла свіжа трава. Вона була така густа і повна життя, така висока і сильна, що не помітити її на тлі блідо-сірого, геть позбавленого фарб глинистого ґрунту було неможливо. Вершники звернули вбік і обережно поїхали вздовж цього своєрідного шраму на поверхні пустки. Коні радісно зафиркали й потяглися мордами до соковитих трав. Їхні копита потопали в м'якій від вологи суміші піску і глини, хоча всього за десяток кроків у бік земля була вкрита черствою розтрісканою кіркою солі. Однак ані струмка, ані навіть ключа в чагарниках не виявилося.

— Що за дивина? Наче хтось навмисне пролив цілу річку в одному місці, — висловив загальне здивування Кіт. — Може, дощова вода скупчилася? Тут наче низина, — додав він невпевнено.

— Який цілеспрямований і жадібний дощ, — Хала вибрався з сідла і пройшовся ногами по зелені: — ні краплі вбік не пролив.

— Підземний ключ?

Хала в задумі розтер у руках ніжну зелену травинку і втяг її яскравий свіжий аромат:

— Не знаю. І очеретів немає, і білозера, і лілійника, адже вони мають бути на будь-якому болоті. Ну, хіба що цей підземний ключ знайшов шлях до поверхні місяць чи два тому. До речі, — стрепенувся він, — а що то за гамір?

Кіт випростався у сідлі та прислухався. Вітер доносив до лощини ледве чутний, але наполегливий шерех. Обличчя лучника раптово висвітлилося радісною посмішкою:

— Думаю, я знаю. Поїхали.

Двоє вершників вихором помчали вперед, розлякуючи дрібних пташок. В обличчя вдарив сильний вологий вітер, залишивши на губах присмак солі та йоду. Кіт ударив коня п'ятами й перший вилетів на високий берег, але завмер, як укопаний.

Широкі рівні хвилі бігли від обрію косими розчерками та з рівномірним шумом накочувалися на пісок, щедро вкриваючи його білою піною. Вали здавались оманливо повільними, проте придивившись, Хала зрозумів, що вони набагато потужніші за ті, що він бачив на поверхні Внутрішнього моря. Уздовж кожного з них можна було б нестися сотні кроків, не перетинаючи білопінної лінії, а висота султанів дійшла б рослому хольдінгу до плеча.

З-під копит завмерлих коней униз зірвалися потривожені камінці, і вершники позадкували. Пролетівши не менше двох десятків метрів, каміння змішалося з білим піском піщаних дюн. Поодинокі травинки, напівсухі чагарники, рідкісні сизо-зелені острівці колючок — ось і все, що прикрашало абсолютно пустельний берег.

— Це як далеко тягнеться ця вода, щоби хвилі набрали такої сили? — здивовано промовив Кіт. — Та наше море — озерце порівняно з цим. Якщо я хоч щось розумію у водних шляхах, то шторми тут повинні бути значно сильнішими за наші.

— Самотньо як, і птахи ніби плачуть, — Хала всією шкірою відчув порожнечу і болісну занедбаність цих місць. — Напевно, тому ніхто й не хоче жити на узбережжі. Занадто незатишно.

— Але красиво, нічого не скажеш.

Хала направив коня неквапливою ходою вздовж лінії берега на схід:

— Знайдемо місце для ночівлі, а вранці рушимо далі. Тут уже мають бути люди: хулайд та тайгута кочують уздовж моря. Будемо шукати.

Привал зробили в затишному яру між дюнами. По його дну звивався водний потік, цілком стерпний на смак. Кіт притягнув з берега кістяки дерев, удосталь викинуті на пісок невтомними хвилями. Від дров, що тліли в багатті, підіймався густий смолистий запах. Лучник довго і прискіпливо розглядав уцілілі залишки кори, намагаючись з’ясувати, де могли зрости такі велетні та чи годиться їхня деревина на держаки стріл.

Ніч мандрівники зустріли біля вогню, милуючись зірками й слухаючи шелест хвиль, але чергувати все-таки вирішили, змінюючи один одного за дві години. Вранці, старанно замаскувавши сліди табору, рушили далі.

Увесь день вони пробиралися на схід, то наближаючись до берега, то віддаляючись від нього, сподіваючись натрапити на кочовище. На жаль, кругом було порожньо: ані людей, ані коней, лише кинуті стійбища і нові острівці зелених трав. Зрештою, пощастило Халі — він помітив сліди недалеко від лінії прибою. Судячи з ширини стежки, тут пройшло чимало людей, всі піші без возів та верхових тварин.

— Дивно, — Кіт ретельно вивчив весь прилеглий берег. — Прийшли з моря, але щоб висадити стільки народу, треба було б пригнати флотилію човнів. Якщо таких, як у нас у селі робили, то не менше трьох десятків, — сказав він. — І де вони? Просто… попливли назад?

— Кочівники взагалі не будують човнів. А рибальських поселень тут зроду не було.

— Тоді хто це був? — здивовано підвів брови Кіт. — Що взагалі розташоване на північ звідси?

— Начебто якісь острови, — чесно постарався згадати Хала оповідання, які чув у притулку Гілона. — Але це дуже далеко, ніколи не чув про людей звідти. Мені незатишно через те, що стільки чужинців може опинитися у нас за спиною.

— Хотілося б дізнатися, навіщо вони висадилися тут, — підтримав Кіт.

Що далі від узбережжя йшли вершники, то частіше траплялися ознаки життя — залишені стоянки, втрачені речі. В одному місці знайшовся уривок чийогось одягу. По щільному коричневому полотну зміїлася тонка золота вишивка. Стилізовані рослини та зв'язки листя не були схожі на жоден з відомих Халі та Кіту візерунків, а косі нитки плетіння виглядали хоч і красиво, але надто вже дивно.