Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Рекс Тіллерсон працював в «Екксон» відтоді, як закінчив 1975 року Техаський університет за спеціальністю цивільне будівництво, і на кінець століття був цілком реалізованим ставлеником ділової, інтелектуальної і корпоративної культури корпорації. Він зіграв провідну роль у злитті в 1999 році «Екксон» з «Мобіл», яким возз’єдналися два підприємства, виокремлені зі «Стандарт ойл» у 1911 році. Нафтовий шлюб століття створив найбільшу у світі недержавну нафтову компанію — і найбільш прибуткову. Тіллерсон свято вірив у найголовнішу місію «Екксон», яка полягала в тому, щоб максимально збільшувати прибутки акціонерів, а також свято вірив ще в другу місію «Екксон», яка полягала в тому, щоб забезпечувати світовий ринок життєво необхідною сировиною. Він пильно стежив за будь-якими силами, які могли б загрожувати будь-яким спробам.

Тіллерсон вже керував проєктами в усьому світі, від Сполучених Штатів до Африки, від Близького Сходу до Росії, і вжився з різними виявами урядів і урядовців. Монархи й диктатори беззаперечно були політичною проблемою для підданих цих країн, але з дзвіниці «Екксон» (чи будь-якої іншої іноземної компанії, яка прагне взятися до масштабної справи на чиїйсь суверенній землі) важко було заперечити, що вони також пропонували бізнесу такі безцінні впевненість і контроль, принаймні допоки монарх або автократ лишалися при владі. Якщо «ЕкксонМобіл» потребував чогось, скажімо, в Екваторіальній Гвінеї, компанія точно знала, куди йти, щоб це отримати — коротше кажучи, до добрих послуг пожиттєвого президента країни, автократа Теодоро Обіанга Нгема Мбасого. Пожиттєвий президент міг мати свої примхи й дивакуваті бажання, але для компанії на кшталт «Екксон» його офіс ставав своєрідною універсальною крамницею: потреби обговорювати проблему ще з кимсь не виникало. Для справжніх демократій, в яких конкуруючі ідеї й ідеології та ймовірні й вірогідні лідери постійно змагалися за перетягування канату, який так і не вдавалося нікому перетягти (непостійний електорат насправді розхитує результати, політичні й національні вподобання туди-сюди), — стабільність і контроль перетворювалися на вправний трюк у виконанні урядів, які трималися на людських настроях. Утім такі умови не завжди були ідеальними для підтримки постійного потоку нафти, прогресу й прибутку. Великі нафтові проєкти можуть потребувати вкладення мільярдів доларів з перспективою отримати прибутки через десятиліття. Якщо контроль за урядом, відповідними законами, нормативними актами й податковими структурами упродовж зазначених часових рамок починав змінюватися, то бізнес таке середовище не влаштовувало. Рекс просто не бачив нічого хорошого у веденні бізнесу в демократичних країнах, зокрема і його рідній. «Що мені цікаво у ставленні до США в інших країнах, з якими ми працюємо, так це те, що люди справді нас люблять, — розповів Тіллерсон репортеру «Форч’юн» Брейну О’Кіфі. — Вони справді радіють нашій присутності. Й уряди справді нас люблять. І не лише «ЕкксонМобіл». Через те, що ми здатні робити, вони захоплюються усією галуззю як такою. Вони практично у захваті від того, на що ми здатні».

Уряди, які виявляють шану і вражені діяльністю компанії, — це так тішило в кожній крихітній країні по той бік земної кулі, чому«ЕкксонМобіл» не може мати таке повсюдно? Улюбленою книжкою Тіллерсона, як він про те розповів читачам журналу «Скаутинг», була «Атлант розправив плечі» Ен Ренд, біблія розумних, опозиційно налаштованих випускників середньої школи і дорослих фанатиків вільного ринку, в якій тугодумні бюрократи й політики перетворюються на перешкоди, що стають на заваді кільком піднесеним людям дії і геніям, які єдині — справжнім героям, на яких можна розраховувати у справі панування світового прогресу, якщо лишень пересічні, покірливі, несвідомі, невпевнені в собі особи дозволять їм безперешкодно діяти. Тіллерсона, а-ля Ренд, дратував кожний, хто вважав, що є вагома причина, чому «Екксон» слід збавити оберти або змінити курс. Будь-хто, хто працював не в нафтовій галузі, на його переконання, нічого не тямив в цьому, тому не мав права виступати з критикою або пропонувати конструктивні рішення. Як він зізнався в інтерв’ю журналу «Скаутинг», його найбільшим викликом в управлінні «ЕкксонМобіл» було «донести до громадськості й політиків труднощі ведення енергетичного бізнесу таким чином, щоб допомогти їм краще зрозуміти проблеми, про які всі говорять, і чому речі такі, якими вони є». Якось він сказав своїм колегам-нафтовикам на конференції у Х’юстоні: «Вас може лякати чимало того, що ви не розумієте».

Коли Рекс Тіллерсон у 2006 році, у п’ятдесят три роки, після понад тридцяти років роботи в компанії піднявся на вершину «ЕкксонМобіл», то втрапив, як в’юн на сковорідку. До призначення Тіллерсона головою ради директорів й головним виконавчим директором «ЕкксонМобіл» кожні три роки реєструвала небувалі світові рекорди заробітку. У рік, коли він очолив компанію, її валовий дохід приблизно дорівнював внутрішньому валовому продукту Швеції, Швейцарії, Індонезії або Саудівської Аравії. І виконавчий директор Тіллерсона не мав приводів хвилюватися про підступи політичних класів, навіть біля своїх рідних берегів. Як і всі американські нафтовиробники, «ЕкксонМобіл» (і її інвестори) й надалі насолоджувалися різновидами субсидій і пільг, століттями прописаних у податкових кодексах. Завдяки їм щорічні податкові рахунки компанії лишалися низькими — подеколи неймовірно низькими — незалежно від того, наскільки високі її прибутки.

Коли Тіллерсон 2006 року обійняв посаду, обидві палати Конгресу США і всі голови відповідних комітетів були в руках дружніх до галузі республіканців. Білий дім очолював Джордж Буш-молодший, який на початку кар’єри слідом за батьком спробував себе як земельний правочинець у сфері нафтобізнесу в Техасі. Джордж-молодший вийшов на нафтополе в невдалий час, тож його початкова кар’єра до того, як він залишив нафтовий бізнес заради бейсболу й політики, була більше крахом, ніж процвітанням. Як президент Буш-молодший 2005 року трохи злякався своїх колег-нафтовиків, коли «ЕкксонМобіл» й інші компанії нагромаджували величезні прибутки, переважно тому, що ціна на нафту — разом із цінами на бензин на автозаправках — зростала. «З нафтою по 55 доларів [за барель] нам не потрібні стимули для нафтових і газових компаній», — сказав президент тієї весни когорті газетних видавництв. У цьому ж році політична команда Буша приголомшила нафтогазову галузь заявою про можливість скорочення або скасування священної допомоги внаслідок виснаження природних ресурсів і запровадження нових податкових пільг, які натомість стимулюватимуть розвиток улюблених хіпі відновлюваних джерел енергії на кшталт вітру й сонця. Керівники нафтової промисловості неабияк перенервувавалися, допоки президент не передумав. Або його від цього не відговорили. Він не лише відмовився від запропонованого скасування надбавки на виснаження ресурсів — зрештою він погодився з рішенням Конгресу про її розширення.

Утім ці переважно тепличні, лише з випадковим й тимчасовим приморозком,