Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Усе, як є, аж до перших сонячних променів, що засліпили кімнату. Того ранку зима видалася особ­ливо сонячною.

Лише ім’я не змогла підписати. Знову наскочив напад паніки.

Стейсі… Стася… Писала й стирала. Присвоїти собі цю історію означало зізнатися, що програла. Лузерка на порозі тридцятиліття.

«Може, ти погано складала?»

Налила трав’яного чаю, протерла заспані очі. Поклала затерплі пальці на клавіатуру.

«Станіслава Базиляк»,— підписала свій рукопис вона.

«Надіслати»,— супровідний лист полетів у видавництва. «Текст автобіографічної повісті знайдете в прикріпленому файлі».

• • •

Мороз малював на вікнах, настінний годинник відміряв години, календар — тижні.

Нагадування про свій день народження Стася прибрала з фейсбука заздалегідь. А в переддень навела лад у квартирі, подзвонила батькам (Христос Рождається — Славімо Його), сходила на закупи.

Сніг рипів під ногами, коли Стася несла пляшку аперолю й шматок ягідного торту з «Екомаркету». Замість ялинки притягнула великий плакат зі сніговиком, що жонглював ялинковими кульками. Плакат одразу ж наклеївся на стіну «для створення святкового настрою», але настрою все не прибу­вало.

На душі шкребло й бентежило. Ванна з лавандовою пінкою і пів пляшки аперолю не вельми покращили ситуацію. Дивитися весь вечір фільми про Гаррі Поттера, чути відзвуки колядок попід вікнами й чекати на гільйотину, що впаде на голову з дванадцятим ударом годинника.

• • •

Заснула просто на дивані, у крихтах від торту, із недопитим аперолем у келиху. Зранку спробувала підвестися й відчути в собі ознаки тридцятиліття — натомість відчувала лиш затерплу шию та важку голову після вечірнього коктейлю.

Сонце відбивалося від снігу, на вікні малював чудернацькі квіти мороз. У дворі вже гасали діти на санках, наповнюючи ранок гамором і сміхом. Життя продовжувалося.

Неспішно Стася заварила міцного чаю й нарешті ввімкнула телефон.

Мотиваційне голосове від Леськи, миле приві­тан­нячко від Машуні, сяючий букет троянд від батьків у вайбері.

На фейсбуці ще одне повідомлення:

А чого це тобі моє прізвище не подобалося?

00:01. Руслан Псяр

Стасі щось замуляло під ложечкою. І поки вона згадувала, де у неї та «ложечка», філологиня все­редині автоматично переклала — то під серцем занудило. І так солодко занудило, що Стася випила пів чашки чаю, доки відповіла:

Це хто тобі сказав, дівчата пожалілися?

Які дівчата? — прийшло миттєво. Спалахнув зелений вогник на знак присутності.

Стася посміхнулася. Точно Леська під’юдила. Ще й сьогодні — чому саме сьогодні одразу після півночі?

Вона гарячково думала, що б його відповісти. Пофліртувати? Звести все на жарт? Що, як Руслан схотів познущатися? Ось зараз вона щось відпише, а він візьме й викладе скріни в чат однокласників…

Одним компульсивним ковтком Стася допила чай.

«Руслан ніколи такого не вчинив би»,— говорив внутрішній голос. Але й про Ігоря вона колись була іншої думки.

Залишався сталкінг.

Сторінка на фейсбуку була порожня, фотографія десятирічної давності, нуль інфи. Окей, ґуґл. Кілька варіацій із написанням імені, латинська транслітерація…

За мить Linkedin уже показував його профіль — Руслан Псяр, засновник видавництва «Дофамін». У свідомості клікнуло.

Судомно Стася перебрала всі видавництва, куди надсилала свій друкопис. Цілком можливо, що…

Стась, ти ще там? Хотів запропонувати тобі конт­ракт на видання книжки. Вибач, що не в діловій переписці :) Заїдеш в офіс підписати, раптом у Києві?

Дихання сперло. Усе тіло обдало гарячим потоком.

Сьогодні? — ледь вистукала по екрану Стася.

Сьогодні ж вихідний.

Гнітючий холод миттєво прийшов на зміну спеці, сковуючи всі суглоби, повертаючи її з небес на землю. Її кришталева мрія здійснилася — навіть без чарівної феї — у неї буде власна книжка! А їй навіть ні з ким відсвяткувати.

Звісно, заїду в робочий день. Просто я надто зраділа. Божечки, я навіть на таке не сподівалася!

Ага, то в тебе вдоста вільного часу? Може… на каву на районі?

Пауза. Перед очима хлопчик, із яким сміялися над дурнуватими завданнями, пишучи одну конт­рольну на двох, стояли вечорами під під’їздом, говорили ні про що й про все на світі. «Руслан у мене є завжди»,— нав’язливою думкою засіло в голові поруч із піснею Авріл Лавін, заслуханою на CD-плеєрі.

А тобі нема компанії в різдвяний ранок? — надіслала й перевернула телефон, щоби не бачити, як в месенджері крапочками набирається текст відповіді.

Пауза. Дзеньк.

За двадцять хвилин біля школи,— безапеляційно засвітилося на екрані.

• • •

Стася не пам’ятала, як збиралася. Відкопала в шафі чистий светр, нанесла за вухо трохи парфумів, зібрала в жмут волосся. Вона боялася мати надто святковий вигляд, але й надто буденного їй не хотілося. Вона не бажала приходити заздалегідь, але й спізнитися було б не ок.

Руслан стояв на шкільному подвір’ї, перетоптую­чись з ноги на ногу. Досі трошки нижчий за неї, симпатичний, веснянкуватий, хіба дещо змужнілий. У руках тримав букет із гілочок сосни й блідо-рожевих троянд, загорнутий у білий папір.

— З днем народження. І з Різдвом заодно,— усміхнувся він, простягаючи хвойно-квіткову композицію, яку, вочевидь, купив не за рогом будинку. Готувався.

Серце от-от мало вистрибнути з грудей, колишні метелики повернулися. Стася торкнулася обгорткового паперу — на звичайних аркушах А4 виднілися літери.

— Роздрукував тобі угоду для ознайомлення,— знизав плечима Руслан і зашарівся.

— Чекай, чекай. Я маю стільки запитань… Коли це ти став власником видавництва?

— Та… ще в універі бізнес-проєкт робив про видавничу справу. Згадував, як ти любила писати історії і думав про творчих людей. Що вони не мають змоги видаватися, бо просто не знають інструментів. Та й не