Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

• • •

— Заняття вже закінчилися,— чи то собі, а чи учневі нагадала Світлана, помітивши Андрія в порожньому класі. Хлопчик сидів за останньою партою й роздивлявся орнаменти на стінах.

— Мами шье немає. Вона мене забере.

— Давно сидиш сам?

— Не знаю,— чесно відповів малий,— у дзвінок тут дзвонять, тіки коли тривога.

— Ходімо зі мною,— запропонувала Світлана, дружньо всміхаючись.— Я ще маю сховати перевірені зошити в шафу, а потім проведу тебе додому. Підемо мамі назустріч, нам по дорозі.

— Я хочу бути чяпльою,— озвався Андрій, коли вони спускалися сходами на перший поверх.

— Чаплею,— мимохідь виправила вчителька, заодно пригадуючи, чи вимкнула комп’ютер в учительській.

— Чаплею… хочу бути.

— Днями ти хотів бути іншою твариною. Чому тепер чапля?

— Якось ми з татом ходили до ставка… Він у мене тріснутий… не ставок, тато… Там була тонка сіра пташька. Мені казали, шьо то чяпля… ча-пля. Я довго-довго за нею дивився. Вона стояла на одній нозі. Скрізь плавали качьки, а вона стояла і все. Потім шьче стояла, а я дивився… Вона як я у класі — усі бігають, говорять, а я стою збоку, дивлюся.

— Осторонь.

— О-сто-ронь, ага, як сіра чапля. Нікому до мене немає діла, я ні до кого не маю ніяких діл. Вони як качьки, а я як ча-пля — о-сто-ронь — завжди.

— Мабуть, я теж трохи сіра чапля,— скрушно зітхнула Світлана, прочиняючи масивні вхідні двері. Вийшли на широке шкільне подвір’я.— Люди довкола мене весь час заклопотані, метушаться, кудись поспішають. А я стою і чекаю. Знаю на кого, знаю чого, але не знаю, до коли й чи діжду.

— Геть не схожа на чаплю,— цілком серйозно мовив Андрій, взявши Світлану за руку.— У тебе не тонкі ноги, зовсім ні.

— Ну хоч це добре. Та й чапель зараз не знайти, бо ось-ось зима. Вони відлітають де легше, а ми ні.

— Зима? Люблю зиму. Тоді все вкрите снігом і не ростуть квіти, які ламає вітер уночі.

— Не знаю, про що ти, але так. Зима не для квітів. Вона для спогадів, тепла в будинках, рипучого снігу, маленьких дрібниць і великих сподівань, Різдва й куті… Оце розбалакалася з тобою й аж куті захотілося, але не знаю, чи цього року й робитиму її, маку сама не натру ж… Ходімо,— жінка поглядом вказала на будиночок через дорогу,— зайдемо в магазин, треба купити хліба.

У невеличкій сільській крамничці тіснилося покупців, як горобців під стріхою в дощовий день. Пахло свіжим хлібом і пральним порошком.

Світлана, розплатившись за куплене, рушила з Андрієм далі, до хатини над яром.

— Хіба у Свєти були діти? — кинув хтось їдким запитанням у магазинну чергу.

— То її шкільна інклюзія. Як своїх немає, то вона із чужими панькається.

— Та з одним всього. Хіба це робота?

— А ти попробуй дай йому раду.

— Він би в мене шовковий ходив!

— Не можна так. Зараз із дітьми треба по-доброму, лагідно.

— Зі мною в дитинстві теж по-доброму були: лупили паском, ставили в куток чи на гречку, виганяли на горище, могли ляпнути такого ляща, що аж свистіло — і все з добротою і ласкою. Ото було виховання! Хіба не видно?

— Ага, видно. З дітей людей паском вибивали. Під копірочку рівняли.

— Ай, мовчи! Що ти тямиш? Не можна з ними панькатись-нянькатись — на голову вилізуть.

— Та хай би спробували, то швидко б навуку завчили, як слід, а як зась.

— От бач, а ти кажеш. Моя правота!

— Може, й так,— вагалася жінка.— Я не знаю. Здається, що мої виросли якось самі. Головне, що в хаті було натоплено та їсти наварено, а решта, вже вибачайте, якось без мене.

— Воно то й правильно… підходь-підходь, уже твоя черга. Зараз вищитають на касі все, та й підемо додому. Такий дубацюра, що йти треба швидко.

• • •

Діти жвавими горошинками висипалися з укриття, як із затишної безпечної торбини, хто куди — ­назад у теплі класи, до крамниці, в обійми батьків, які чекали чад біля сховища. Тривожна година скінчилась. Десь високо в небі ще чутно було стишене ревіння літаків. Воно нагадувало дихання міфічних істот після чергового запеклого бою, де їм вдалося перемогти, давши відсіч темним силам, що чорнотою і вогнем насувалися звідусіль.

Світлана з Андрієм вернулися до світлого класу. В укритті малий сидів найтихіше й завжди сконцентровано. Вивчав карту повітряних тривог, що майже годину червоніла небезпекою. Щиро радів відбоям у кожній області.

— Зачекаємо тут, поки мама прийде,— Світлана всадовила хлопчика за парту, а сама натомість заходилася перебирати речі в запилюжених ко­робках.

— Шьо, шюкаєшь скарби? — поцікавився Андрій, завзято чеберяючи ніжками на стільці.

— Якби ж,— жінка взялася відкривати чергову коробку.— Треба знайти стрічки… Куди ж я їх встромила?.. І вишивані рушники на завтрашнє свято.

— Свято?

— Так. Ти любиш свята?

— Люблю свята, але не знаю, яке завтра свято буду любити.

— То ж свято Андрія. Останній день осені й ворота в зиму.

— Як це? — здивувався хлопчик.— Свято мене? Моє?

— Атож,— жінка повернулась обличчям до малого, по-змовницьки підморгнувши.— А ти не знав?

— Знав! Не знав, шьо завтра. Крашє б сьодні.

— Але нам ще потрібно підготуватися. Нарешті! — Учителька знайшла потрібну коробку.

— Гарно-гарно готуйся до мого свята.

— Та-а-ак, ось розберемо стрічки, розвішаємо все гарненько, застелимо рушники. Купимо калиту.

— Кого? — Андрій уважно спостерігав, як Світлана розмотувала кольорові стрічки.

— Калиту ж!