Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Ні, точно ні,— хлопчикові здалося, що своїм не кусанням калити він проґавив у житті щось украй важливе…

— Це такий святковий хлібець із отвором посередині.

— Бублик чи шьо? — намагався розпитати якомога більше

— Трохи. До калити прив’язують ось таку червону стрічку, підвішують і намагаються відкусити якомога більший шматочок.

— Гра?

— Дуже цікава гра. Завтра спробуєш.

— Добре, шьо кусати треба калиту, а не Андрія,— хлопчик підвів на Світлану ясно-блакитні очі, якими всерозуміюче дивився на світ, котрий, утім, не завжди розумів його.— Улюбленим святом у мене завжди було Різдво.

— У мене теж! — щиро відгукнулася Світлана.— Досі пам’ятаю, як на Святвечір у старій хаті дід брав до рук макітру й макогон, бабця всипала туди мак і цукор і починалося справжнє диво.— Світлана ніби знову почула той призабутий звук, як ­дерев’яний кінчик макогона треться об глиняну макітерку, розтираючи мак у світлу кашку. ­Солодкий і трохи навіть млосний запах тертого макового насіння на кутю залишався на кінчику язика й на денці глиняної посудини, провіщаючи майбутню вечерю Першої Зірки.— Діда з бабою вже давно немає. Останніми роками мій чоловік Володимир завжди натирає мак. Без нього куті тепер навіть уявити не можу.

— Моя мама бере мак у магазині готовим, але Різдво не стає гіршьим. А тепер ти кажешь, шьо є свято, яке звати, як мене. І воно тежь можье стати моїм улюбленим. Це жь нічого, якшьо є два улюблених свята, правда?

— Це навіть краще.

За пів години по тому, коли Андрія забрала мама, а Світлана розібрала частину прикрас на прийдешнє свято, в одній із коробок жінка знайшла розшите синіми лелітками вбрання святого Миколая.

— Цікаво, хто вдягне його цьогоріч? — Світлана погладила пальцями тендітну тканину.— Раніше то завжди був Вова. Тепер може бути хтось інший.

Синє вбрання, мішок подарунків і різок, урочиста атмосфера. Кожному в класі завжди було цікаво, хто першим отримає солодощі, а хто тонкого прутика. І хоч завжди діти виходили на перерву зі смачними гостинцями, усе одно щораз знаходилися ті, хто щиро вірив — цьогоріч різка буде йому. Вова всміхався в штучну сиву бороду, простягаючи подарунки малечі, і подумки мріяв, що невдовзі зможе тихцем заходити до дитячої кімнати у власному домі й класти солодкий дарунок під подушки своїх дітей. Уявляв, як, виходячи, затримається на хвильку, спершись на одвірок, і в передранковій сутіні милуватиметься теплим сном малечі…

Із іншого ящика червоним показалася стара шап­ка Діда Мороза.

— Мабуть, це навіть та сама,— стиха мовила жінка, ховаючи річ чимглибше, до решти непотребу.

За часів панування червонопиких дідуганів, які помпезно стояли на високих трибунах і швидко мерли під чорно-білі кадри з «Лебединого озера», такі шапки й дідоморозівські костюми були справжнісінькими «скарбами», що виділялися на «культуру села, в кількості одна штука». І кожен заклад — клуб, школа, дитячий садок — мусив виборювати право першим у сезоні нарядити свого працівника «у святкове». Світлана пригадала себе малою в дитячому садочку. У теплих коридорах приємно пахло супом, білилом зі стін, гуашшю й дрімотою. Діти переодягалися, готуючись після денного сну до новорічного свята. А вона, у цокотливих капцях, вибігла з групи в коридор до горщиків. Двері навпроти — «до виховательок» — були прочинені. Упоравшись із металевим горщиком, Світлана, почовгуючи, підкралася до «забороненої» кімнати. Там, серед купи вішаків, старих і нових пальт, беретів і хутряних шапок, за столиком сиділа одна з виховательок і старанно фарбувала ніс у червоний. Маленька Світлана прикипіла поглядом до химерного видива. Жінка, накладаючи грим, поступово перетворювалася зі знайомої крикливої наглядачки на сивого дідугана. Далі в хід пішли борода й червона шапка. На святі дівчинка ледь не розплакалася, коли сварлива вихователька в костюмі старого діда тицяла їй якийсь скудний подарунок.

Звідтоді Світлана не любила денний сон, Дідів Морозів і горщики. Лише дорослою збагнула чому. Добре затямила, певно, що годиною сну недоспану ніч не наздоженеш. І що люди люблять обманювати, навіть коли не знають, навіщо те потрібно. А горщики просто не любила — туди пісяли всі, а вона більше ні.

— Пора вже викидати цей старий мотлох,— подумалось за стару шапку й мулькі спогади.

• • •

Андрієві подобалося його ім’я. Це ім’я було так само хорошим, як він сам — просто хорошим і нічого зай­вого. Але окрім хорошого імені, Андрій мав і велике прі­звище, для особливих випадків чи для чужих людей, як казала мама,— М-И-К-О-Л-А-Й-Ч-Е-Н-К-О — Андрій Миколайченко. Хлопчина неабияк радів із того, що має чогось більше, ніж один. Хоча їхня колишня сусідка тітка Марина якось сказала, тицяю­чи малому кругленьку цукерку, яка при жуванні чомусь завжди чіплялася та ховалася між зубчиками й потім доводилося довго-довго виганяти солодкі залишки зубною щіткою, що це банальне ім’я і свого сина вона колись назвала Рудольфом, а тепер Рудольфом у неї ще зветься кіт. Бути як чийсь син чи кіт Андрій не хотів, тому, за порадою тата, більше не зважав на слова тітки Марини, але від цукерок не відмовлявся.

Одного разу, здається, це було за кілька днів до вчора, а може, й роки тому, із Андрієм трапилася дивна пригода, після якої він вирішив: помічатиме те, чого раніше не помічав і на що не звертав уваги. Вони ще жили не в хаті в селі, а у великому місті й маленькій квартирі. Над головами не літали ракети й тітка Марина не волала, шукаючи між завалами своїх Рудольфів — кота й сина. Того ранку мама весь час повторювала, що почувається незібрано й сонно, бо не може випити вранішньої кави — електричний чайник відмовився гріти воду.

— От халепа! — бідкалась мама.— Доведеться ді­ставати з полиці старий.

Андрій намагався вмовити чайник, аби той нагрів своє випукле черевце з водою, але чайник відмовчувався. Хлопчикові хотілося нагримати на електричного неслуха, але мама заспокоїла Андрія.

— Не репетуй, дорогенький. Завтра ми підемо до крамниці й купимо новий.

— Ти знаєш, де продаються чайники, і навіть електричні? — запитав Андрій.

— Ну звичайно ж! — розсміялася мама. Вона знала все-все, чи принаймні те, чого не знав малий, і Анд­рієві це дуже подобалося, адже про оте «все-все» завжди можна запитати в мами. І в тата теж можна, але вдома він бував не так часто, як мама.

— А що буде із цим?

— Його доведеться викинути чи віддати на якусь