Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Невже цього чайничка в нас більше не буде?

— Утім, буде інший. Не турбуйся.

— А цей…— він підійшов до кухонного прибора,— цей чайник зникне від нас?

— Іноді речі зникають,— зітхнула мама.— І не тільки речі, а навіть люди.

— Хіба усе ламається?

— Так, світ дуже крихкий,— мама трохи помовчала. Андрій помовчав також. Вони удвох стояли й дивилися на зламаний чайник, а він, принаймні Андрієві так здавалося, із цікавістю дивився на них. Тепер вони мовчали утрьох.— Що ж, мій помічничку,— жінка погладила хлопчика по світлій чуприні,— час братися до роботи! Попереду важливі справи!

Андрій теж мав важливі справи, хоч ще не знав, які саме, але точно важливі. Йому кортіло ретельно поскладати вже складені іграшки в кімнаті, тому спершу він їх розкидав. Жваво балакав із кимось у свій іграшковий телефон. Тричі рахував до шести. Грався в кліпання очима перед дзеркалом. Уявляв себе танцюристом і старанно ставав на носочки. Далі уявляв, що вже його ведмедик-танцюрист, і змушував косолапого мовчуна ставати на носочки. Потім довго визначався з новою зачіскою для гривастого лева й знову складав розкидане.

Саме закінчуючи своє велике прибирання, Анд­рій почув дивний звук, що пронизливим свистом линув із кухні. Хлопчик полишив незавершеними всі справи, забув про клопоти із зачіскою для лева й миттю побіг на кухню. Невдовзі до дивного свисту додалися ще й захоплені зойки Андрія. Він неабияк сполохав маму, котра якраз поливала квіти на балконі. Хлопчина голосно лепетав на всю квартиру щось геть нерозбірливе. Злякана мама прибігла на кухню й помітила, що син голосить до чайника.

— Мамо-мамо, поглянь! — не вгавав Андрій.— Цей неелектричний чайник неначе пташька кричить і кричить. А шье із його дзьоба валує дим! Шье трошки й він вибухне! Зникне серед цього диму! — Андрій пригорнувся до мами й лишень показував пальчиком на галасливу істотку, якою йому видався чайник.

— Заспокойся! Чайник нікуди не збирається тікати й не розчиниться серед диму. Це, до речі, не дим, а лишень вода, яка випаровується. Своїм свистінням чайник кличе нас, щоб повідомити, що вже нагрівся достатньо й ми можемо скористатися його водою. Тільки обережно, близько не підходь і не торкайся, бо він іще гарячий.

— Кличе? Гарячий? Вода? А чьому це вода тікає з чайника? Невже їй затісно всередині? Мало місця?

— Коли чайник нагрівся, воді в його черевці стало надто спекотно й вона вирішила втекти — зробилася парою й вирушила до хмар.

— Про хмари я знаю все! — весело озвався Анд­рій.— Тато читав мені книжку, де були хмари, сонце, вода й дошьі! Я знаю, шьо хмари мандрують і стають важкі, а потім іде дошь. Це я теж знаю!

Як на свій вік, Андрій знав достатньо, щоб швидко забути про крикливу птаху-чайничок і знову повернутися до іграшок, але не забував помічати усе, що зникає, руйнується, набуває нових форм і барв чи просто змінюється, те, до чого був раніше байдужим. Він із цікавістю спостерігав, як годинник рухає свої стрілки — біжить ніби на місці, але пройдений час уже не віддає, а час — це зовсім не годинник, а ми самі, те, як багато ми граємося, спимо, відпочиваємо, працюємо… Як хмари тікають небом і більше не повертаються, хоча, можливо, й повертаються, але Андрій їх не впізнає, для нього вони завжди нові… Як на його улюблених штанцях з’явилася малесенька дірочка якраз там, де він колінцями повзав по килиму, і хоч мама зашила те все, проте на штанцях залишився невеличкий шрам від гострої голки й тоненької нитки… Навіть як ростуть нігтики на його малесеньких пальчиках і раз на кілька днів мама їх старанно вкорочує, граючись із Андрієм у справжнісінький салон краси. Про усі ці відкриття, а ще про дощ, воду з чайника й новий мультик, який бачив минулих вихідних у кінотеатрі, Андрій завзято розповідав Юрчику Забуваці з квартири 25, але той Андрія майже не слухав, бо слухав якусь нову музику на своєму планшеті.

Тієї ж ночі містом мандрувала гроза. Вона заблукала між високих будинків, низьких трав, сплячих людей, звивистих доріг і яскравих тонкотілих ліхтарів. Дощ стукав у кожне віконце, ніби просячись на ночівлю. Вітер роздмухував тишу й ганявся за хмарами. Андрій не бачив і не чув того всього — хлопчик міцно спав у своїй кімнаті, де йому снилися чайник, Юрчик Забувака, ведмедик-танцюрист і сусідка тітка Марина з цукерками, чи то, здається, тітка Марина сама була цукеркою, але, напевно, зовсім несмачною — кислою або гіркою! То була остання гроза, під розкотисті звуки якої Андрій спав міцно й без страху.

На ранок мама знову була трохи засмучена, але цього разу не через каву, а через квіти, що росли на балконі, хоча раніше вони її завжди тішили. Сильний нічний вітер наробив безладу: позламував зелені стебельця, розвіяв яскраві пелюстки, розбив глиняні горщики. Андрій допомагав мамі збирати зламані квіти.

— Спробуємо зробити із них красивий букет. У всьому є щось хороше,— мама усміхнулася.— Ці квіти прикрашатимуть вітальню.

Андрій узяв до рук зламану квітку й уважно розглядав її. Неочікувано для себе запитав:

— А бувають зламані люди?

— Це непросте питання, дорогенький.

— Чому? Люди шьо — не як квіти? Вони не ламаються?

— І так, і ні,— мама полишила клопоти й присіла поряд із сином.— Людина, як ось ця квітка, може мати зламане стебельце чи листок, хворіти, але продовжувати цвісти, бо знає, що її цвітіння важливе, воно потрібне комусь, навіть коли потрібне тільки їй самій. Вона продовжує жити, тягнутися до сонця, ловити на свої зелені листочки вранішню росу, а буває й навпаки — може мати міцне стебло, дуже коріння, яким міцно тримається за землю, що її жоден вітер не в змозі здмухнути з місця, закривати собою сонце для інших, але…— перевела подих,— із певних причин не радіти світлу того сонця.

— Із яких шье причин?

— Яких не знають жодні квіти й про які не розповість ніхто із людей, бо це ховається десь дуже глибоко в кожному з нас.

— І шьо тоді робити?

Мама міцно обійняла Андрія й прошепотіла:

— Бути як сонце: дарувати своє тепло й любов усім.

— Так просто?

— Певна річ.

— Добре, квіти й далі будуть квітнути, але ж горшьики, вони тріснули.

З вітальні, на допомогу мамі й Андрієві, вийшов тато. Цього дня він не ходив на роботу, проте мав багацько справ удома.