Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Що тут у вас сталося, мої красуня й красунчик? — запитав тато.

Андрій переповів йому історію зі зламаними від вітру квітами й іноді зламаними людьми, які насправді зовсім не зламані й такі ж чудові, як квіти, але зовсім не квіти… А ще горщики — глиняні й тріснуті, і теж від вітру.

— Їхні трішьини більше нікуди не подінуться, будуть з ними завжди,— підсумував Андрій.

— У мене теж є така тріщинка,— бадьоро озвав­ся тато. Він показав Андрієві невеличкий шрам на руці.— З’явилася ще в дитинстві й буде зі мною завжди. Але це не страшно. Таке трапляється.

Тріснутий тато… зовсім не горщик. Спершу Анд­рієві було трохи незвично, але вже за мить він звик. Допоміг мамі зібрати букет і прикрасити ним вітальню. Утім, відтоді поводився обережно, щоб, бува, не зробити й собі яку тріщину. Тоді він ще не знав, що невдовзі тріщин у тата побільшає, а горщики з квітами перетворяться на гарячий пил.

Розповідати Юрчику Забуваці з квартири 25 про тріснутого тата Андрієві чомусь зовсім не хотілося, зате Юрчик розказав йому все про зникнення тітки Марини. Говорив, що сусідки більше немає, бо її забрала старість. Проте Андрій не повірив Юрчику, оскільки на власні очі бачив, як тітку Марину забрала зовсім не старість, а велике біле авто із двома червоними лініями і трьома великими цифрами — 1, 0 і 3. Авто швидко поїхало й, мабуть, саме тому мама назвала його швидким, а точніше — «швидкою». А ще мама сказала, що з тіткою-сусідкою усе буде добре — вона хоч і зламана, але сильна.

Хлопчик не знав: сумувати за тіткою Мариною чи за цукерками, які від неї отримував?

Тітки довго не було, цукерок теж.

Андрій знайшов Тітку Марину на квітнику біля будинку. Це була зовсім не та тітка-сусідка, яку забрали до лікарні: Тіткою Мариною Андрій на­звав невелику квітку, що незвичайністю своєю відрізнялася від інших рослин довкола. Мала тонке стебельце з багатьма продовгуватими листочками, які чомусь зовсім не нагадували листочки, якщо до них торкнутися із заплющеними очима,— вони були

ніжні й ворсисті, неначе приємна подушечка. ­Вгорі цієї квітки красувався малесенький пуп’янок, що тільки чекав на своє цвітіння. Мама казала, що це волошка, але Андрій знав, що це Тітка Марина, бо він її так назвав!

Хлопчик старанно дбав про свою нову подругу, поливав і полов бур’ян. Сидів поруч із квіткою й шепотів тій щось у пуп’янок.

— Тепер я стану не тільки хлопчиком, не тільки Андрієм, і навіть не Андрієм Миколайченком — я буду сонцем! Ні, я буду крашьим від сонця, бо ніколи не ховатимуся за хмари й за горизонт! Я буду… Я буду завжди! Маленьким, крихким, можливо, навіть із трішьчинками, але сонцем!

Кожного разу, йдучи до своєї квітки, Андрій вдягав найкращу жовту футболку, аби ще більше нагадувати сонечко. Невдовзі його старання дали результат.

— Мамо, татку! — весело гукав Андрій, вбігаючи до квартири.— Там Тітка Марина зацвіла! — захекано оголосив малий.

Ніщо не було таким блакитним, як та волошка, навіть небо поступалося їй у кольорі. Хоч Тітка Марина не була такаю барвистою, як троянди, гортензії чи півонії, проте Андрієві дуже подобалася.

— Чьому сонце світить для такої маленької квіточки, як моя? — запитував у мами.— Хіба його світла вистачить на всіх? Я теж пробую бути сонцем, і мене на всі квіти не вистачає, тільки на одну.

— Сонце не обирає найкращих квітів, воно дарує теплі промені всім, попри зламані стебла чи непримітні суцвіття.

— І трішьчини для сонця теж не мають значення? Навіть такі, як у тата, і-і-і навіть такі, як у горшьиків?

— Ні, не мають жодного значення!

Про тітку Марину (не квітку) довго ніхто нічого не чув, а потім почули всі. Вона кричала й лаяла кожного, хто смів запитати, чому стара тепер ходить, прикульгуючи на ліву ногу.

Хлопчик не помітив, як позад нього підкралася тітка-сусідка.

— Кажуть, ти назвав свою квітку моїм іменем,— пробурмотіла тітка Марина.

— Так,— ледь чутно озвався Андрій. Йому було трохи лячно.

— Гм, цікаво-цікаво. Такого для мене ще ніхто не робив, навіть мій Рудольфик. Це дуже приємно!

Андрій не знав, що робив щось для тітки Марини, але зрадів похвалі.

— А ти знав,— продовжила тітка,— що насінинка волошки може пролежати сплячою в землі десять років і аж потім прорости?

Андрій знову не знав, проте тепер знатиме й навіть розповість про це мамі й, можливо, Юрчику Забуваці з квартири 25.

— Ще ця волошка,— не вгавала тітка-сусідка,— легко сіється скрізь. От побачиш, зовсім скоро, як бур’ян, дошкулятиме всім, і що ж ти потім робитимеш? Га?

— Буду її сонцем.

— Тьху, теж мені сонце,— тітка Марина подалася до будинку.— Гляди не напечи голову! — докинула повчальним тоном.— Та годі деркотіти! — почувся вже здаля тітчин голос, це так тітка Марина лаяла дядька Юхмина, який гучною косаркою ще від ранку вкорочував траву в палісаднику навпроти вікна своєї квартири.

Вкотре дивлячись на шпалери в новому класі, Андрій згадував ті дні й свою волошку, що розсіялась невідь-де по світу, майже як він. Андрій давно не бачив тітки Марини та її Рудольфів, але майже щодня бачився зі Світою. Вона подобалася йому значно більше від усіх, кого він знав у цьому селі, де вони з батьками тепер мали будинок над яром.

А сьогодні в школі від Світи Андрій дізнався, що, окрім хорошого імені, він має ще й свято з його ім’ям.

• • •

— Як усе пройшло?

Вони знову розмовляли на кухні. Здавалося, що з усього будинку саме тут слова спліталися найкраще, почути їх було найлегше, навіть коли достатньо просто помовчати.

— Він не прийшов.

— Що, справді?

— Ага, вперше пропустив заняття. Я так старанно готувалася. Прикрасила клас, купила калиту. Знайшла в клуні та принесла рогача й коцюбу, щоб було на що калиту прив’язувати Пану Калитинському. І щоб було все як годиться, із жартами, стрибками, примовляннями й тим, завше твоїм улюбленим: «Діду-діду, я на коцюбі їду!».

— І все дарма.

— Звісно ні,— заперечила Світлана.— Інші діти. Їм вдалося добряче