Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— А тобі?

— Не очікувала, що лишуся сама.

— Не перебільшуй. У тебе є я.

— Але ти не завжди поруч.

— Той малий теж. Чому його не було?

— У месенджері написали, що захворів,— жінка дістала з верхньої полиці чоловікову чашку й наповнила її по вінця гарячою водою. Місця для чайного пакетика вже не зосталося, тому Світлана, здмухую­чи гарячу пару, надсьорбнула з темного горнятка. Відчула, як вода неприємно обпікає кінчик язика.— Певно, застудився. Погода тільки й припрошує захворіти на осінь, хоча завтра, вважай, зима.

— Він одужає.

— Та звісно ж, що одужає,— поклала півтори ложечки цукру, як зазвичай.— Але він так хотів уперше побувати на святі з власним іменем. Уявляю, як би Андрійко радів. А я стояла сьогодні осторонь, як ота його сіра чапля.— Світлана стрепенулася. Нова думка обпекла її дужче терпкого чаю.— Але ж цей день ще триває! Ще не пізно.

— Хочеш на андріївські вечорниці?

— Майже — я не хочу бути сірою чаплею. Не хочу стояти осторонь! Розумієш?

— Цілком ні,— як зазвичай лаконічно відповів чоловік. Світлані здавалося, що Володимир шепоче щось на вухо. Ніжно торкається спини, цілує шию.— Але це мені в тобі й подобається.

— Сьогодні, прошу тебе, будь тихим. Я маю спекти калиту! Сама. Хочу зробити все як слід. Мені це важливо… як і ти важливий. Найважливіший.

Світлана заходилася перебирати запаси в шафках: трохи борошна, меду, знайшлися родзинки (ще, певно, з Великодня, але досі смачні), набила горіхів, дістала пару яєць. Розчинила тісто, замісила на присипаній білим борошном втоми дощечці. Тепле тісто зігрівало, приколисувало, дарувало спокій. Розігріла духовку. Виліпила потрібної форми хлібець, прикрасила, не забувши лишити отвір посередині. За пів години вже діставала випечену калиту.

— Ну хіба ж не краса? — милувалася витвором власних спонтанних старань, вдихаючи паркий солодкий запах свіжоспеченого святкового буханця.

Загорнула калиту в рушник, а себе в тепле пальто. Взяла з собою коцюбу й рогача та почимчикувала в дощовий вечір — шукати стежку до будинку над яром.

Дощ невблаганно періщив, капаючи сутінками на останній осінній вечір. Холодний вітер витав скрізь і всюди, лишаючи по собі задубілу темряву. Світлана заледве перебирала ногами, борсаючись у багновинні розмитої дощами стежки. Чіплялася за старий бур’ян і чагарники, аби втриматись і не скотитися в яр, де колись ховалися з чоловіком від диких бджіл і зайвих очей.

— Хто вперед — тому мед,— примовляла зціпивши зуби,— а хто ззаду волочеться — тому жаба печеться! — перекрикувала стогін вітру власними зітханнями.— Давай, жінко, вперед! Ще трошки! — Але думалось Світлані тієї миті зовсім не про тяжку слизотну дорогу, а про все, що чекало опісля — геть усе. Як далі бути із собою? Прокидатися вранці, йти на роботу чи їхати в місто, ставити вже набридлі всім питання (чи хоча б одне), чути незмінну вже бозна-скільки місяців відповідь, бачити остогидлі обличчя і їхні спокійні вирази: «Почекайте, жіночко, підождіть».

А вона не хотіла ждати, не могла, не вміла й не бажала вчитися цього робити. Себе ж не переждеш. Себе не вичекаєш. Та для себе вже давно не старалася, а от для дітей — так — мусила. І лишень поступово, хоч спершу з примусу, бралася до роботи. Руки не слухалися, голова стугоніла порожнечею ненароджених думок, очі пекли, просячи сліз і сну. А вона писала, друкувала, вирізала, клеїла й готувалась до кожного завтрашнього дня й потоку ямбів, натуральних чисел, стрічок часу, елементів сталого розвитку, криків, тіктоків, перерв і нових занять — по колу — до останнього дзвінка чи чергового пронизливого волання повітряної тривоги. До збирання похапцем, до пошуку шапки в кишені й вишукуваннями очима всіх за списком: «Головне нікого не забути. Безпечно сховати». Утім, це краще, аніж удома, в мовчанні й порожніх екранах. Це просто краще. Це їй просто покращало… Тепер, від холоду вітру, вогкості кінця осені й початку зими, від теплої калити, захованої у пазусі, просто стало трошки легше.

На пагорбі показалися обриси будинку. Майже дійшла.

Постукала у двері.

На порозі, з сіней, з’явилася невисока русява жінка, а позад неї показався хлопчик. Малий не стримував радості й здивування.

— Добривечір, щоб він був добрим,— важко відхекуючись, мовила Світлана.

— Світа! Мамо, це шь Світа прийшьла!

— Сьогодні я Пані Калитинська. Не чекали? А я вже тут. Пускайте в гості, калиту будем кусати.

• • •

Чуда не сталося. У перший день зими лив дощ, а сусідка на автобусній зупинці божилася кожному новоприбулому в черзі, що вночі ще й гриміло.

— Та кажу ж, погода геть подуріла,— примовляла стара, прицмокуючи шершавим язиком.— …Питаєте, хто крайній? Ви б краще спитали, чи чула я грім бувшої ночі. Бо я таки чула! Та які шахеди? То ж не в тривогу було! І хіба ж я… Свєта он крайня… Не знаю, як та диркалка літає? Бачила ті дрони своїми очима. А шо? У мене над хатою якось летіли, прямо над коньком… та Свєта, кажу, крайня. Я ні! Я за грім кажу тут…

Світлана вчувала шматки чужих балачок, кивала головою на вітання новоприбулих і виглядала автобус, який традиційно затримувався саме тоді, коли їй потрібно було бути вчасно.

— То це Свєта крайня? — знову почула за себе.

— Ага,— відповіла любителька грому, а тоді додала вже тихіше: — Постійно її бачу тут. Не сидиться вдома чи в школі, катається.

— Та вона ж за чоловіка напитувати їздить. Кожного четверга ото першим рейсом і останнім назад.

— У хаті над яром учора світилося,— завів хтось іншу балачку.— Що, може, Маньки вернулися?

— Ні, кажуть, переселенців пустили.

— Справді? Скіки років стояло там все пусткою. Я вже думала, що побачу, як та хата в яр зсунеться. А тут он люди завелися. Може, підлатають, перекриють, та й на життя буде.

— Аби так. Але ж дорога там яка — ні пройти, ні проїхати — крута, глиниста, з калабанями.

— І ніби ж всипали-всипали, а на весну снігами злиже й кінець дорозі.

— Скоро скрізь така буде, як нічьо не буде робитися… Ось і автобус. Стройтеся, дівчата, я першою була, а Федорівна вже за мною…

• •