Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Ти якась дивна,— мовив Андрій, повернувшись до класу.

— Я?

— Ага. Но це окей. Бо всі думають, шьо дивний я, і ти маєшь за мною на-гля-да-ти. Але ж ми знаємо, шьо це тобі треба мій на-гляд.

— Подобається слово? — запитала Світлана, вистукуючи ручкою по записнику.

— Тепер воно моє улюблене… На найближчий тиждень точьно… на-гля-да-ти! Це майже як гладити, глядіти чьи гратися, якби «гратися» було «глятися», але краще. Люблю «наглядати». Ти теж любишь?

— Мабуть.

— «Мабуть» я теж люблю. У ньому немає «о», яку можна пропустити в класній ро-бо-ті!

— З тобою складно.

— Так і має бути.

— Чому ти кажеш, що я дивна? — Світлана закінчувала писати план заходів на прийдешній тиждень, останній перед різдвяними канікулами.

— То не я,— в голосі малого чулися дивні вибач­ливі нотки,— то іншьі.

— Інші? — жінка відклала записи.

— Ага.

— Діти? Ти ж знаєш, вони різне верзуть. Не звертай уваги.

— Іншьі вчительки. Вони ш-шь…шьепотілись про тебе в коридорі. Казали, ти дивна, говоришь сама із собою, лякаєшь учьнів.

— Що за нісенітниці? — Світлана підвелася, ніби намагаючись відійти подалі від неприємних слів.— Я не роблю такого, я…

— Говоришь зі своїм чоловіком… А він помер на війні.

— Він не помер! Він… він зник безвісти…— вуста жінки затремтіли.

Світлана дивилася на малого Андрія, як на найбільшу загрозу, що невідь-чому опинилася прямісінько перед нею, затиснутою в пастку почутого. Вона боялася — його прямолінійності, власної нерішучості, чужого перешіптування й скрадливих слів, співчутливих поглядів. Й раніше помічала те все, відмахувалася, як від набридливої комашні,— так було простіше. Не реагувати, змовчати, сховати погляд, схилити голову, вдати байдужість. Але цього разу її старанно вибудувану броню було пронизано наскрізь, проштрикнуто тихим нечітким голосом малого хлопчини, із яким щодень сиділа поруч.

— Це вони тешь казали. Казали, тобі зле.

— Годі! Досить! Мені не зле. Нісенітниці. Не слухай…

— Він тер тобі мак?

— Що?

— Ти говорила, шьо не буде куті, а ти хочьешь, я пам’ятаю. Він тер мак, бо діда з бабою вже не було, а він був.

Світлана мовчки ковтала сльози. Гасила ними пекучу порожнечу в грудях. Вона старанно дотерпіла негамований біль до кінця робочого дня. Перевірила діагностувальні роботи, зробила всі необхідні записи в журналах, поскладала речі, наготувала все необхідне для завтра й тихо пішла.

Наступного ранку в школі сповістили, що асистентка вчительки захворіла. Засмутився лише Анд­рій, решта — не помітили.

• • •

День і ніч не мали значення. Напівморок сну посірілими крильми бився в зашторені вікна. Світлана час від часу прокидалася од спраги й гарячки. Давала очам виплакатися, а собі — закреслити ще один день. За мить до нового сну минуле тішило обіймами — теплими, веселими, заплаканими, різними. «Не твоїми. Тепер ти мовчиш. Не говориш зі мною»,— шепотіла в порожнечу. Хотілося торкнутися кожного колись прожитого моменту, заново побачити збляклі краєвиди спогадів, оживити їх запахами, звуками, необережними доторками. «Твоїми теплими руками».

Телефон жалібно заквилив, сповіщаючи, що заряд батареї скінчився. Жінка, долаючи хворобливу знемогу, помалу підвелася з ліжка. За мить на кухні застрибала в круглому танці вогню конфорка.

Поставила чайник на вогонь, телефон на зарядку.

Щойно увімкнутий телевізор ожив рухомими картинками: балакучий випуск новин, безглузда рек­лама й старі колядки. Святкові дзвони Різдва били з тонких динаміків телевізора. Чергову барвисту картинку перервали екстреним включенням. ­Закипів чайник, бадьоро висвистуючи. Світлана ­зробила гучніше. У кадрі стояла рудоволоса репортерка й, пе­рекрикуючи в мікрофон пориви грудневого вітру, сповіщала про великий передріздвяний обмін по­лоненими.

Світлана поглядом прикипіла до широкого екрана, намагаючись удивитися в кожне обличчя. Вони виходили з автобусів — щасливі й утомлені, щирі у своїй мужності, неговіркі, але такі промовисті. Жінка впритул наблизилась до телевізора, силкую­чись серед цифрових пікселів розгледіти його. Журналістка в кадрі з радісним трепетом підходила до кожного звільненого з полону, щось питала, обіймала, плакала. Світлана ж незмигно дивилася. Не розгледіла.

«Немає,— видихнула, коли за останнім із хлопців зачинилися двері автобуса.— Немає. Він…» Світлана точно знала, що ніколи не вимовить уголос тих слів. Вона заховала їх глибоко в чорній вирві сумнівів назавжди. Жодного слова про смерть. Кожне інше слово — про надію.

Підійшла до вікна. Відсунула фіранки. Світ і її тугу присипало снігом. Світлана помітила сліди, що вели від хвіртки до порога. Десь неподалік зачулися звуки голосів.

Жінка чимдуж побігла до вхідних дверей.

Слабке сподівання тривало недовго — на оберт ключа в замковій шпарині.

На порозі були Андрій із батьками. Хлопчик стояв попереду, тримаючи в руках накриту рушничком макітру.

— Світа! Ти сьодні красива,— широко усміхався малий. Батьки натомість скромно привіталися.— Сьодні Святвечір. Я приніс тобі куті. Колись я пробував бути сонцем і в мене вийшьло. То чого я не можу принести тобі куті? Ти шь так хотіла.

— Заходьте,— тільки й мовила стомлена й розчулена жінка, закликаючи гостей у дім.— Зараз я швиденько…

— Та не варто,— озвалася Андрієва мама.— Ми лише принесли… Андрійко так хотів… Скучив…

Із сусідньої кімнати, на зарядці, завзятим дзенькотом озвався телефон.

— Хвилинку.

Невідомий номер.

Відповісти.

— Слухаю.

— На Різдво буду вдома,— мовив Володимир так, ніби їхні тихі розмови на кухні й не припинялася.

Уперше викликати швидку — не таке уже й досягнення. Дочекатися швидкої і дати пояснення — ось де справжнє завдання. Хоча пояснення Одарка муситиме давати еменесникам. А чи поліції. Принаймні додзвонилася вона до всіх. І тепер еменесники діставали з крижаної води Андрія,— тьху ти, Максима,— а поліціянт не висовував носа з машини. Холодно йому, бачте. Нічого, Одарка підійде сама. Хай-но тільки Максима виловлять.

Вона