Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Еменесники накинули на Максима одну зі своїх курток, і він, цокаючи зубами, пройшов повз неї (Одарку — не куртку). Здається, паморозь узялася на його віях. Боже, які гарні вії! Отямся, Одарко!

— Похитнувся на мосту, кажеш, і впав?

— Ага, творець легенд! — сміється лівий еменесник. Той, що справа, казав попередню фразу. І отримав би від Одарки кулаком у щелепу. Не за фразу, а за дубову посмішку. Хоча на таку роботу з іншими й не треба ходити. Так, лише з цією. Все він правильно робить, а в Одарки вже руки чешуться. Ти ба яка!

Стоп, похитнувся на мосту?! Одарка побігла до швидкої, яка вже чатувала за рогом. Максим уже вмостився всередині й навіть словом не обмовився, що він тут не сам! Йому робили кардіограму, наче це єдине, що можуть зробити у швидкій,— отже, треба робити. А він вдавав, що це жорстоко — виловити взимку з річки і роздягнути заради цієї дурниці.

Ще тиск мають поміряти, думає Одарка, ага.

— Ім’я? — спитав медбрат. А може, водій. Дівчина не намагалася визначити, що він за один.

— Міряю,— огризнулася медсестра, показуючи очима на Максима.

Одарці навіть здалося, що вона повела ними — очима тобто — на його закоцюблі соски. Ні, це не вії, приводу для захоплення не було.

— Максим… е-е-е… П’ятешко,— вклинюється Одарка.

Медбрат дивиться на неї, мовляв: о, а це ще хто така? У Максима інший вираз обличчя: о, так он воно що! І коли медсестра знімає з його тіла електроприсоски, він відповідає на питання, яке поставили, власне, йому:

— Андрій. П’ятешко.

Галка хитро мружила очі, мовляв, має неабияке — неймовірно-захопливе! — діло. І стосується воно саме Одарки.

Одарка цих маневрів терпіти не могла. Знала ж, що нічого хорошого вони не віщують. Теоретично. Але що вже: тут не про практику мова, а про Галку — ну не може вона щось хороше запропонувати. Теж мені подружка.

Галка вичікувала вдалий момент, Одарка відраховувала п’ять секунд — саме стільки зазвичай потрібно, щоб Галка вирішила, що вдалий момент настав. І нарешті, насупившись, спитала:

— Ну?

Хух, подумала Галка, п’ять секунд, і справді достатньо п’яти секунд. І коли-то я вже вивчу?

— Уявляєш,— усміхнулася на всі тридцять два, з яких пломби були тільки у чотирьох, але натяк на карієс видніється іще на трьох.— До мене однокласник приїде на ці вихідні!

І справді, скептично мізкувала Одарка, що ти вчилася в школі й маєш однокласників — годі уявити. Чи, може, інтрига не в його наявності, а в його приїзді? Вдам, що маю бодай мінімальний інтерес.

— І? — не приховала своєї «щирої» зацікавленості й смачно позіхнула. Позіх був надто красномовним — відразу ж натякнув Галці, що так розмову вона не склеїть.

Гаразд, вирішила Галка, але ж, окрім «ПВА», ще є клей «Момент». То, може?..

— Він дуже гарний хлопець,— загорілася подруж­ка.— І ви маєте конче познайомитися. У нього в Києві справи, але потім має вільну годинку-дві, то я йому запропонувала познайомитися з тобою.

На пропозицію це мало схоже, метикувала Одарка. Ти ж мені не пропонуєш познайомитися з однокласником, ти ж мене перед фактом ставиш, що вже все домовлено!

— Коли? — спробувала знову позіхнути Одарка, та її природний запал вичерпався, а акторські здібності мала ніякі — не мала тобто.

— Тридцятого листопада,— пожвавилася раптом Галка.— Через тиждень уже!

Ну, не через тиждень, а через вісім днів, я рахувати вмію, мізкувала Одарка. Але що ж це за день? Що мене очікує цього дня? Вона заґуґлила зі смартфона й здивовано з’ясувала, що це день Андрія! За новим стилем, бляха!

— Тільки в мене є умови,— не розгубилася (а ніби могла?) Одарка.— Я зустрінуся з ним, лише якщо його буде звати не Андрій.

Не Андрій, його буде звати не Андрій…— рефреном звучало десь між лівою й правою півкулями мозку. Гіпоталамус, точно! Галка прошарено моргнула.

— У тебе раніше були погані стосунки з Андрієм? — сковтнула гіркоту власної поразки Галка.

— У мене їх ніколи з Андрієм не було. А бодай якісь мали б бути.

На цій життєствердній ноті вони й порішали — тридцятого листопада (тільки не забудь!) Галчин однокласник вломиться в життя Одарки…

— Раз і назавжди,— хитро засміялася Галка.

Одарка вміла себе контролювати. Тому відповіла просто:

— Аха.

Вона не хвилювалася. Це була ідея Галки, отже, за всі невдачі віддуватися їй. Ні, Одарка не думала про себе — упевнена була, що саме перед нею, а не за неї доведеться відповідати подружці. Увімкнула скептицизм найвищого рівня й прийняла виклик.

— Справді? Ти вже тут? — здивовано казала в слухавку й водила очима вліво й вправо, а Галка тримала кулачки — вона така.

— Він уже тут,— витримавши класичних п’ять секунд, сказала Одарка — і ні слова більше. Напахтилася парфумами, які й берегла для таких рідкісних моментів, одягнула зимову куртку, вчора забрану із хімчистки, узяла сумочку, рукавички — та все як треба, не сумнівайтеся!

Він стояв під дашком їхнього під’їзду. Без квітів, але й не мав би бути з квітами. Хоча сніг, накришений старими зубами зимового неба на асфальті поодалік, наштовхував на думку, що вони не завадили б.

«Ага,— подумала Одарка,— ага».

— Однокласник Галюні,— засміялася дівчина.

Це не питання було — це ствердження. І вона простягнула руку. Він засміявся, ухопився за її долоню й закляк: хлопці не вітаються з дівчатами рукостисканнями! А чи вітаються? Поцілувати її руку маю, чи що?

П’ять секунд, думала Одарка, п’ять секунд. Ну невже тебе Галка не навчила?

— А рука то змерзла. Рукавички маєш? — усміхнувся й сховав її руку в свою жменю — велику, а головне — теплу після рукавиць.

Для тебе, дурисвітко, були ці п’ять секунд. Вона витягнула долоню із його лещат і дістала із сумочки старі