Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Одарка,— натреновано невимушено сказала Одарка.

— Андрій,— без тренувань невимушено відповів Андрій.

Якесь старе ім’я, хіба ним іще людей називають? Та чого я придираюся, гарне ім’я!

— В кіно, в театр, в кафе? — знову усміхнувся Андрій.

Одарка не психолог, але вловила його порив:

— Хочеш відбутися грошима?

— Еее…— розгубився Андрій.— Що маєш на увазі?

— Відкупитися.

Йому було невтямки, що вона торочить. Хоча міг би й здогадатися — так.

А й справді!

— Ні! — засміявся шокований своєю здогадкою хлопець.— Як таке можна було придумати?!

— Насправді легко,— поки що Одарка навіть не зашарілася. Хоча будьмо чесними: шарітися — не її звичка.

— Я хотів перевірити тебе,— Андрій спробував видертися з калабані, у яку ненароком сам і втрапив. Але тягуче болото щільно обвивало ліву п’ятку.

— О, і як? Успішна? Перевірка, щоб ти не думав.

Андрій і не думав.

• • •

Коли він сидів із Галкою в кафе на збориську однокласників — першому, мабуть, після закінчення школи,— йому було нудно, і він обперся на її плече, а та голосно закричала:

— Відстань, Смичок! — і зачудовано подивилася на нього. Андрій уже десять років не був Смичком.

— Скрипка, Андрюхо? — хіхікнув Юрко.

— Бери вище — віолончель!

Якби вони поняття мали, які музичні інструменти, окрім скрипки, є смичковими, то знали б, що з віолон­челлю, напевно, рухатися треба вниз. Але Андрій не довчився в музичній школі до того, щоб йому купили інструмент — обійшлися одним смичком. Власне, тому й приклеїлося це прізвисько. Галці стало соромно, що розбурхала ці спогади. Хоча нічого лихого вона й не згадала. Тобто згадала, звісно, але тримала рот на замку. Та раз розжалобилася, то дала однокласнику погортати свій фейсбук. І він через десять хвилин, коли Паша блював у туалеті, а Іра плакалася про своє нещасливе кохання всього минулого місяця, легенько штурхнув Галку й майже пошепки сказав:

— Оця.

— Тобто?! — І так вкрите червоними алкогольними плямами обличчя запашіло ще більше, уже від гніву. Її питання було таке ж просте, як і його прохання.

— Познайом,— Андрій був небагатослівним. Знав же, що чим більше скаже, то більше знайдеться причин його висміяти. А це ніяк не вписує­ться в його систему координат, у якій віднедавна існує лише вона.

— З нею?! — пхикнула Галка п’яно, а потім одразу ж притишила голос: — З нею?.. З Одаркою?..

Одарка! Він усміхнувся так, що вона зрозуміла: є ще хлопці, які не п’ють. Принаймні один. Ось же він сидить і усміхається! П’ять секунд вона мовчки заздрила подружці (власне, так і зародилося правило п’яти секунд), а тоді дала згоду. І майже відразу забула про неї. Але Андрій як єдиний поборник тверезості на їхньому недолугому вечорі майже боляче діставав Галку, доки та втомилася відмовлятися.

• • •

То чи пройшла Одарка перевірку? Аха, що за питання! Він не відкупитися від неї хотів, він хотів витратити всі назбирані за останні десять років гроші на неї, щоб вона не мала сумнівів — усе серйозно! Збирав він, звісно, не на неї їх, а на машину, але як така справа, то ходитиме пішки — навіть міські автобуси ігноруватиме!

— Мій розрахунок був простий,— як на духу видавав усе Андрій.— Якщо ми підемо в кіно, то півтори години будемо разом. От і познайомимося.

Одарка уявила місця для поцілунків у кінотеатрі. Ні, в їхньому таких немає. А загалом є — вона колись читала. Щось і десь — щось читала, що десь є. Напевно, й мама так із батьком зустрічалася. Ґудзики на спідниці почали розстібатися, і вона заскрипіла зубами. Чи то ґудзики так скрипіли? Тьху ти, спідниць на ґудзиках у неї ніколи не було — і що я ото вигадую?! Вона витягла праву долоню з рукавиці й витерла гарячий піт об свої класичні джинси.

• • •

Андрій, думала Одарка, це ж треба — його звати Андрій!

І доки він розповідав їй про важливу різницю в розмірах шлакоблоків, із яких він там щось будував, будує чи планує будувати, вона народжувала дітей від нього і давала їм імена. Він ніколи не спізнюється додому, ніколи не дає приводів ревнувати чи сумніватися в ньому, він час від часу купує квитки в кінотеатр — просто, щоб вони дві години побули самі, без дітей…

Стоп, а з ким же діти? Ця думка заскочила настільки зненацька, що вона була впевнена: Анд­рій — це не провидіння, не згусток благодаті. Це карма, від якої нікуди не дітися й не врятуватися.

— Ну? — перше, що сказав Андрій, щойно Галка витягнула дебелу сумку з їхнього катафалка — сільської маршрутки.

— Все домовлено, не парся, Смичок!

Андрій ухопив сумку, якої обіцяв і пальцем не торкатися, якщо відповідь буде негативною, і подався додому до Галки на крок попереду неї.

— Ей, ти що, образився? Не віриш, чи що? Але є одна проблема, непосильна для тебе.

— Яка? — Андрій ураз став монолітом, який фіг там зрушиш із місця.

— Я не жартую,— відривалася Галка за всі його, Андрієві, тисячі дзвінків посеред дня і посеред ночі, двісті вісім есемесок і одне повідомлення у вайбері.

— Яка? — жилка в нього на скроні пульсувала, і треба було бути хоча б трішки метикованим, щоб утямити, що краще на його питання відповісти.

І Галка була саме така.

— Вона взяла з мене слово, що мого однокласника звати не Андрій. Неясно що тринділа. Але я зрозуміла, що для неї це ім’я фетиш. От знає, що