Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— А ти що?

— Ображаєш! — театрально легковажно кинула слово Галка, Андрій же натомість кострубато й невміло хвицьнув її торбегу об каменку, що вона зрозуміла: порожніх баночок мамі не везе й сказане щойно краще уточнити.

— Нічого не сказала,— ображено набурмосилася Галка.

— Нічого?

— Нічого.

От і добре, думав Андрій. Тоталітарні, тьху ти, тотемні штуки не про мене. Обійдуся своїми силами. Хоча про сили час подумати був усього тиждень. Не в качалку ж бігти, аха.

Але що в ній є такого? Андрій дивився на фото в Галчиному фейсбуці, на якому п’ятеро дівчат у мантіях підкидають угору дипломи. В усіх високо злетіли, і вони їх, сміючись, намагаються спіймати. І лише в однієї диплом уже порівнявся з грудьми, але сфотографований кадр свідчить, що вона навіть спроби не зробить, щоб зловити його. Так, їй байдуже на диплом. Вона отримувала освіту задля чийогось «треба». І цієї миті теж, задля треба, стоїть і байдуже дивиться в об’єктив фотоапарата.

Ні, не впаде, не пролетить повз мене, подумав Андрій. Але що це було?

— Може, хоч кави? — схвильовано спитав Андрій, коли вони доходили до парку, в якому бовваніли кіоски з кавою.

Її брова норовила скочити зигзагом, але ні — вони вміють себе контролювати: й Одарка, і її ­брова.

Вона подумала, що нащо ж так бездумно витрачати сімейний бюджет, а за мить подумала, що для того, щоб його бюджет став їхнім спільним, треба, щоб він почав його тратити на неї.

І вона заплющила очі — аж до милих зморщок на носі, таких милих зморщок! — і упевнено-категорично сказала:

— Не вигадуй. Ні.

Але що не так? Може, треба було в качалку ходити? Чи ці кіоски надто убожеські для неї? І він вийняв руку з рукавиці й витер об штанину холодний піт.

— Я не сподобався тобі,— тужно прорік Андрій.

— Що?! Ні! Що ти маєш на увазі?

— Галка все переплутала,— його погляд зацик­лився у єдиній неіснуючій точці, зрушити з якої було марною справою.— Збрехала, точніше.

— Не вигадуй,— сміялася Одарка, хоча знала, яке подружка брехло й що очікувати від неї можна чого завгодно.

Сміється з мене? Сміється, так, ну звісно!

— Назвався б Максимом — мав би шанс хоча б кави з тобою випити.

Одарку немов кулаком під дихало вдарили.

— Максимом?!! — знаки оклику стали явними і загрозливими.— Договорюй.

— А що тут уже говорити? Галка сказала, що ти за одне ім’я Андрій готова заміж вийти. А ти кави навіть не стала пити!

Заплющила очі й розплющила. Боже, яка скотина! Отже, ти вигадав, що тебе звуть Андрій? Які низькосортні розрахунки! Всі Андрії, всі Андрії такі!

— І не збрехала ж,— сухо відповіла Одарка.

Тепер гарячий камінь різко спустився стравоходом Андрія — ай, пече ж! Але що вона мала на увазі? В нього закохалася, а він, дурбецело, не помітив? Чи що завжди закохується, якщо Андрій нормальний, але не тут-то було!

— Ристрето або капучино на мигдалевому молоці.

— Рис… Ее… Що?..

— Десерт я зараз виберу — не переживай.

Вдруге запитувати не випадало. Пішов читати меню. Ристрето виявилося кавою, а мигдалевого молока не було.

— Коров’яче давайте, піде,— шепотів Андрій.

— Як у неї із переносимістю лактози? — бариста.

Та ну нафіг! Що це?! Обернувся й окинув оком Одарку. Не схоже. Не схоже, щоб вона, як і я, знала, що таке лактоза. Мабуть, як і я, не переварює ці іноземні словечка.

— Тут іще й вибір мафінів добрий! Допоможеш вибрати?

— Переносить, ще й як!

— Мішки з цеглою через дорогу?

— Ии?.. Ні, лактозу.

— Окей? — глумливо усміхнувся бариста.

Вона пила капучино й дивно мружила очі. Здогадалася, що не мигдалеве молоко, ковтав свої промахи хлопець. «Боже, а я ж і справді повелася на ім’я Андрій, хоча скільки років ненавиділа його! Це ж треба!» — думала Одарка.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вже починало темніти. Вона не могла йому пробачити, що він збрехав їй заради малоймовірного зиску, він же просто ви­йшов із гаманцем дещо худішим, ніж мав попередньо.

— Погода кепська,— видушила Одарка.— Ходімо на місток?

Очікування від поєднання обох фраз були надзвичайними. І тому він погодився, не задумуючись.

— То, кажеш, Максимом назвався б, то не закохалася б, а так мала бути вже твоя? — різко спитала Одарка, навіть не обертаючись до нього, коли вони дійшли до середини містка. Під низом виднілася каламутна чорна вода із вкрапленнями зірок, мовби лазером зробленими.

Вона не оглянулася на нього. Просто зупинилася і подивилася на воду. Їй хотілося просто переконатися у власних міркуваннях. Але й правда, думала Одарка, в Максима я б не закохалася. Ну точно ж.

Обернулася до Максима.

— Ти не помітила? — вирішив розбавити вимушене мовчання Андрій.

Я ж його щойно розбавила, а ти не відповів! І я це помітила!

— Ну? — Одарка не дала мовчанці шансу поглинути їхні життя.

— Молоко в капучино. То не мигдалеве було.

І хлопець не Андрій, і молоко не мигдалеве. Що за чорт!

— Ні.

Він нахилився, обпершись об поручень і подивившись на темну воду.

— Ти можеш казати, що думаєш. Саме час для цього.

— Правда? — пожвавилася Одарка.

— Еге ж,— засміявся Андрій.

— І робити, що хочу?

— Правда! — не роблячи пауз, продовжував сміятися.

— Правда? — і Одарка, зціпивши зуби, відштовхнулася від дурної цеглини, яку хтось покинув на мосту, і щодуху ввалила його в бік. Сподівань, що все вдасться, в неї не було, але віра — жахлива річ! За мить він