Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Ні, не кинутися у воду його рятувати. Ні, не кидати йому якісь речі. А викликати швидку, поліцію, еменесників — і нехай рятують, надають допомогу, визнають її злочинницею. Все, баста! Погана із Галки подружка!

• • •

Коли швидка поїхала, поліцейський врешті вибрався зі своєї робочої автівки. Що ж, що ж — і мав би вибратися.

— Це я його штовхнула,— Одарка не чекала провокативних питань, а тому була прямою, як дошка.

— Не впав, отже?

— Не впав.

— Аха.

Поліцейський часом недовірливо морщився, часом відверто насміхався, але насправді просто нахилився й витирав вологою серветкою чобіт, доки вона фантазувала, за якою статтею її посадять.

— Коротше,— сказав поліцейський, озираючись навколо в пошуках сміттєвої урни, в яку мав непереборне бажання викинути серветку — як-не-як він охоронець правопорядку. Принаймні чув колись таку фразу на свою адресу.

— Відрекомендуйтесь. За законом,— випалила Одарка.

— Е-е… Що?

— Ви ж будете виголошувати мені обвинувачення. То маєте за законом відрекомендуватися.

— Е-е… Ага.

Ні, не насміхається. Просто ти збила його з пантелику.

— Андрій Бурий.

Відділ, управління, який підрозділ? Наявність табельної зброї і дозвіл на її носіння… Твою ж хрещену матір! Андрій!

— Кажи,— глухо говорить вона.

— Діла не буде. Твій потерпілий дав свідчення, що він добровільно упав із мосту.

— Добровільно?

— Чорт, самовільно. Самостійно? Особисто?

Але останніх його версій вона вже не чула — летіла у лікарню, мов навіжена.

Коли її спитали, хто, до кого й навіщо, вона кину­ла в обличчя паспорта й гордо заявила, що вона Городоцька Одарка Андріївна. Так, вона вперше озвучила своє по батькові. Бо від сьогодні це ім’я не припинило її тригерити. Але на це була зовсім інша купа причин.

Андрійко навмання пробирався через темний ліс, із острахом озираючись навсібіч. Його чоботи глибоко застрягали у в’язкому мокрому снігу. Сніг був скрізь: у штанях, за коміром, стікав тонкими струмочками по обличчю. Андрійко відчув солоний присмак і зрозумів, що то був не тільки сніг, то були його тихі сльози відчаю та злості на самого себе, за дурість і необачність. Він майже був упевнений, що стежка десь зовсім поруч. Та світло кишенькового ліхтарика безрезультатно блукало в пошуках бодай якихось її ознак. Із усе більшим жахом Анд­рійко переконувався, що в цю хуртовину він не побачить нічого, окрім дерев і незайманого сніжного простирадла.

Він ще сильніше намотав на руку напівпорожній пакет з АТБ, аби жодна сніжинка не потрапила всередину, хоча сніжинки навряд чи могли б зіпсувати його скарб. Рукавички повністю намокли. Сніг налип на шапку, і тепер за вагою і формою вона більше скидалася на тюрбан Алі-Баби з арабської казки — останньої, яку читав йому батько перед сном.

Андрійко, втомлений, зупинився, опустивши пле­чі та схлипуючи. Йому було сумно, холодно та страшно. Він не знав, куди далі рухатися. І навіть у свої вісім років йому вистачило розуму та смирення, аби визнати, що він безнадійно заблукав.

У Святвечір, коли родина традиційно збирає­ться за столом, весело спілкується, прислухаючись до затишного потріскування дров у каміні, він примудрився загубитися в лісі. Збираючись святкувати Різдво в теплому сімейному будинку, він якимось чином опинився всередині однієї із казок Шехереза­ди. «Тисяча й одна ніч, або Як дикі звірі загризли хлопчика в темному лісі».

Андрійко сумнівався, що бодай в одній із історій, які розповідала Шехерезада царю, йшлося про сніг, він не знав, чи буває снігова хуртовина в Аравії чи Індії. Але чітко пам’ятав, що майже всі ті історії були доволі криваві та жорстокі, не те що в мультиках. Мамі вони не сильно подобалися, але Андрійко був від них у захваті. Тато завжди читав гучно та виразно, своїм трохи хрипучим голосом. У найбрутальніших сценах він завжди робив паузу й переходив на зловісний шепіт — від цього в Анд­рійка по шкірі починали бігти мурахи, але одночасно він радісно стискав зуби, стримуючи вигуки, посміхався й хитро прижмурювався. Тато теж підморгував у відповідь своїм єдиним здоровим оком. На місці другого ока в нього був довгий шрам. Тато був військовим, і ось минуло вже майже два роки, як він утратив око на війні. Але він зберіг своє почуття гумору й здатність майстерно розповідати історії.

— Тож жадібний брат Алі-Баби так захопився знайденим у печері скарбом, що забув магічне слово.

— Ото ж бовдур…

— І не кажи…

— Сім-Сім, тільки лох міг таке просте слово забути…

— Так, Сім-Сім, відкрийся… Не лайся при мені. Де ти таке почув?

— Сергій із школи так фізрука називає… То він там помер із голоду?

— Генадій Петрович не лох, то твій Сергій… сам такий… Ні, не помер із голоду, не встиг.

— Розбійники?

— Так. Вони повернулися. Знайшли незваного гостя і…

— Вбили?! Ото невдаха так невдаха!

— Не просто вбили,— батько понизив голос, схилився до самого вуха Андрійка. І хлопчик із радісним і моторошним передчуттям зрозумів, що зараз буде якась неймовірна рвань, і справді не помилився.

Батько відкрив нову банку дієтичної коли. І зробив великий ковток за мить до того, як холодна солодка піна ледь не полилася на його пальці. Він завжди любив солодке, хоч і хворів на діабет.

Батько прошепотів:

— Своїми гострими, як бритви, шаблями вони його четвертували!

— Це як? — не зовсім зрозумів Андрійко, тому не знав, чи в цей момент мав був злякатися чи здивовано видихнути. Він був професійним слухачем і хотів нагородити батька емоцією, яка б відповідала моменту.

Батько озирнувся, перевіряючи, чи мати не підслуховує.

— Вони його живцем розрубали на чотири час­тини.

— Жесть! — У Андрійка без перебільшувань перехопило подих.— І він помер?

— Так. Але це не кінець історії. Потім Алі-Баба знайде