Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Бо свої своїх не кидають?

— Так синку, свої своїх не кидають. Ніколи.

— То він його поховав?

— Так, але він не хотів, щоб хтось у поселенні дізнався, як і де помер його брат. Тому він таємно запросив ткача до себе додому, зав’язав тому очі, щоб той не дізнався, де він. І наказав йому зшити нитками тіло свого брата.

— Як монстра Франкенштейна?!

Батько знову хитро підморгнув здоровим оком.

Андрійко прижмурився й теж підморгнув у відповідь.

— А розбійники знайшли Алі-Бабу?

— Так. Та користі їм від того було мало. Але цю частину історії залишімо на наступний ­вечір.

— Спойлер? — почав благати Андрійко, який не любив, коли тато ось так обривав оповідь на найцікавішому моменті.— Ну хоча б один маленький.

Батько зробив останній великий ковток із банки.

— Ну добре,— здався,— ось тобі спойлер: розбійників зварять живцем у маслі. А тепер хутко спати!

Андрійко по-армійськи швидко застрибнув у ліжко й укрився з головою ковдрою.

Тато схилився над ним і лагідно прошепотів:

— Сім-Сім, відкрийся.

Магічна фраза подіяла — і ковдра трохи сповзла, відкриваючи верхню частину обличчя Андрійка. Батько поцілував сина в лоба. Його тепле й колюче лице було таким рідним і таким вольовим. Батько ніколи нічого не боявся. І Андрійко нічого не боявся, коли був поруч із ним.

Але зараз він стояв посеред темного, вкритого снігом лісу й дуже боявся. Він не був героєм у своїй історії. Він хотів лише одного: щоб його знайшов хтось із дорослих. Будь-хто, хто має досвід рятування малих дурних дітей, яким вистачило клепки зійти з приміської дороги, аби зрізати шлях навпростець через ліс.

— Ну і хто тепер лох? — сам до себе звернувся Андрійко.

Більше тут нікого поруч не було. Всі інші нормальні люди зараз гріються в себе по домівках і насолоджуються святковою вечерею.

Хлопчик знову заплакав.

— Допоможіть! — закричав він від відчаю.— Я тут!

Його голос потонув у густій хуртовині. Ніхто його не почує, він приречений замерзнути тут. Може, через декілька тижнів, коли сніг розтане, хтось таки знайде його холодне промерзле тіло, яке все ще триматиме в руці цей дурний пакет з АТБ.

Андрійко від злості лупонув пакетом себе по нозі й умить про це пожалкував. Тверді алюмінієві банки сильно вдарили по коліну.

— Все це через вас!

Раптом Андрійко щось почув. Якесь гуркотіння. Він зачаїв подих і прислухався. Гуркотіння повторилося. Це ж дорога! Якась машина проїхала зовсім неподалік. То, виходить, він не так уже й далеко відхилився від стежки.

Андрійко побіг, падаючи в сніг, підіймаючись і знов падаючи. Але здаватися тепер він не міг. Його обов’язково врятують. Святкова вечеря охолонути не встигне, а мати з дідом і бабусею навіть не збагнуть, що їм треба було почати турбуватися, де це він подівся.

— Я тут! Агов, я тут!

• • •

Бабуся діставала із духовки велику запечену рибу. Від її запашного аромату в Андрійка запаморочилося в голові. Мама нарізала салат. Андрійко ліпив вареники. Дід допомагав тим, що нікому не заважав робити їхню справу: пив пиво, сидячи в кріслі, і дивився телевізор.

Дрова в каміні потріскували, стіл був застелений святковою скатертиною.

Андрійко кинув вареники в каструлю з окропом і, весь вимазаний у борошно, але задоволений собою, всівся на стілець перепочити.

— Йдуть запеклі бої за Роботіно,— прокрехтів дід із крісла, не відриваючись від екрана.

— Це ж Семен зараз там? — поцікавилася бабуся.

Мати застережливо підняла палець і та вмить замовкла.

— Тато неодмінно скоро буде,— радісно вигукнув Андрійко, поглядаючи на великий годинник на стіні.— Він обіцяв, що ще до сьомої вечора приїде.

— Андрію,— звернулася до нього мама,— це було три дні тому. Ти ж знаєш, татові та його побратимам зараз не легко, хай би де вони були. Плани можуть неочікувано змінитися.

— Ні, цього разу він сказав, що все залізно. Що йому дають відпустку й він уже навіть купив квиток на потяг. Він приїде, ось побачиш.

— Я просто не хочу, щоб ти себе обнадіював, а потім знову засмучувався,— мати лагідно обняла сина,— тато тебе дуже любить. І навіть якщо він сьогодні не зможе приїхати, то він обов’язково подзвонить, щойно з’явиться зв’язок.

— Він обов’язково приїде! — не здавався Андрійко.— Я це точно знаю.

— А як щодо скуштувати моїх кексів? — спробувала змінити тему мама.— Я знаю, як ти їх любиш.

Андрійко потягнувся, було, до столу. Але бабуся вдарила його по руці.

— Не всі страви ще готові. Це Святвечір. Господь ся рождає! Немовля приходить у світ, аби взяти на Свої маленькі плечі гріхи всього людства, а ви й годинки почекати не можете?

Але мама знову зробила рукою той самий жест, що бабуся миттєво здалася.

— Ну добре, один кексик не гріх. Але спочатку молитва.

Бабуся зачитала Отче Наш. Андрійко теж схилив голову.

Взявши ще гарячий кекс, подмухав на нього, відкрив було рота, аби вкусити. Але зупинився й запитав:

— Бабусю, а як це немовля може врятувати цілий світ? Мені ось уже вісім, але я навіть себе від старшокласників захистити не можу.

— О, любчику, Господні дива тому й дива, що незбагненні. Господь наш Ісус створив усе, що ти бачиш, і навіть ті речі, що ти побачити не в змозі. Він має всю силу й усю владу. Але ні силою, ні владою людей спасти неможливо. Силою можна тільки приручити. А спасти нас можна було тільки через велику любов, в милості та ніжності. Замість сили Господь обрав тендітність. Замість авторитету прийшов у покорі та смиренні. Щоб спасти нас, йому треба було стати одним із нас, прийняти на себе цю крихку людську оболонку, щоб Його ранами ми були зцілені.

— То Ісус був аватаром?

— Не знаю про що ти,— терпляче відповіла бабуся,— але він прийшов у цей світ заради всіх нас, бо хотів