Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Якби я міг обрати собі аватара, то навряд чи захотів тіло дитини. Може, Супермена, або лева, або…

— Ну годі вже вам. Він ще малий для таких глибоких релігійних розмов,— втрутилася мама,— їж уже свій кекс.

Андрійко вкусив тістечко й примружив очі від задоволення.

— Смакота, але з варенням буде ще смачніше.

Він підбіг до холодильника, радісно відкрив його і святковий настрій умить полишив його.

— Діду, що ти накоїв?!

— Що там за ґвалт? — поцікавився дід, не відриваючись від телевізора. Саме показували прогноз погоди.

— Ти не ту колу купив!

— Як це не ту? Та ж, що і завжди, в червоних баночках.

— Це ж звичайна! А я просив дієтичну. Ту, на якій «Зіро» написано.

— Та яка різниця? — відмахнувся дід.— Це ж усе реклама. На цю була знижка, якщо взяти блок з шістьма банками. На смак воно все теж саме солодке лайно.

— Не лайся при дитині, ще й на свято! — крикнула на нього бабця.— До вибору свого пива ти більш прискіпливо ставишся, а як на мене все те гидке пой­ло на один смак.

— Ви не розумієте! — засмутився Андрійко ще більше.— Це ж для тата! Йому не можна цукру!

— Ну так хай вип’є зі мною пива,— пожартував дід. Але бабуся жбурнула в нього рушником, і той умить умовк, знову втупившись в екран.

Андрійко схопив куртку й почав взувати чоботи.

— Ти куди? — запитала мама стурбовано.

— Я ще встигну,— хлопчик відчинив шухляду й вигріб дрібні купюри собі в кишеню,— до АТБ хвилин двадцять.

— П’ятнадцять, якщо зрізати стежкою через ліс,— обізвався дід.

— Цить ти! — знову крикнула бабуся. Потім звернулася до онука: — Любчику, тато знає, як ти його любиш. Уже вечір, ми скоро сідатимемо за стіл.

— Я швидко! Це важливо. Я швидко.

— Обіцяють хуртовину,— знову обізвався дід.

— Як прийдеш у магазин, одразу напиши мені,— мама допомогла Андрію вдягти рукавиці.

— Великі опади та сильний вітер…

— Йди тротуаром, тримайся ліхтарів. І якщо дізнаюся, що побіг через ліс, замість вечері отримаєш ременя.

Андрійко поцілував маму й вибіг на подвір’я. Вечір огорнув його приємною прохолодою. Небо було зоряне й безхмарне. Він радісно біг, не бажаючи втрачати жодної дорогоцінної хвилини. Батько обіцяв, що планує приїхати на Святвечір, але раптом він приїде навіть раніше?

Андрійко подивився на годинник і вирішив ризикнути. І дідусь справді не збрехав, стежка через ліс зберегла йому майже п’ять хвилин.

У магазині Андрій одразу підбіг до полиць із напоями. З яскравого банера йому традиційно посміхався намальований білий ведмідь у брендованому червоному шарфі та різдвяній шапці. На блок із шести банок звичайної коли була знижка, дідусь не збрехав і тут, але Андрію потрібна була саме дієтична, та й усе одно йому вистачало грошей тільки на чотири банки і маленький пакет.

— Щось ти пізно сьогодні,— зауважив охоронець.

— Тато у відпустку приїжджає! — радісно відповів хлопчик.

— О,— вираз обличчя охоронця змінився з привітного на серйозний,— героям слава.

Андрійко вибіг на подвір’я й на мить завмер. За якихось кілька хвилин, що він провів у магазині, вулиця встигла вкритися снігом. Чисте зоряне небо ­затягнуло сірими хмарами. Андрійко поліз до кишені, аби написати мамі, що вже йде додому, але збагнув, що через поспіх забув телефон удома на комоді. Ну що ж, вибору немає, треба повернутися якомога раніше, щоб мама не почала хвилюватися.

Він підійшов до лісосмуги та подивився на вузьку стежку, яка вже теж встигла вкритися снігом. Здій­нявся сильний вітер, щось десь гучно впало й ліх­тарі вздовж узбіччя вмить згасли. Мабуть, вітер повалив дерево. Стало темно й трохи ­моторошно. Андрійко увімкнув ліхтарик і ступив на вузьку стежинку. Зрештою, він робив це мільйон разів, щоправда, ніколи увечері. Але стежка є стежка. А ліх­тарик спонукав до пригод. Тому, трохи вагаючись, Андрійко зайшов у ліс. Якби охоронець у крамниці цієї миті подивився б у вікно, то неодмінно б вибіг на вулицю, рятуючи хлопця від необдуманого рішення. Але, на жаль, саме тоді він не дивився у вікно.

• • •

Андрійко біг на звук гуркоту й продовжував гукати на допомогу. Йому здалося, що джерел шуму було декілька. Може, то були квадроцикли чи снігоходи? Можливо, мама вже вдарила на сполох і на його порятунок відправили пошукову команду? Він би не заперечував проти такого завершення його «пригоди», навіть якщо це означало, що під кінець дня він отримає обіцяного ременя.

Хутровина почала втихати, і він тепер міг чіткіше розрізняти дерева попереду себе. Гуркіт став ще гучнішим, і навіть… агресивнішим?

Він почув рик, сопіння і якесь скавчання зовсім поруч.

Невже пошукова команда взяла із собою собак, і ось вони змогли взяти його слід?!

Він так зрадів, що навіть не встиг злякатися, коли з-за дерев почали виходити сірі вовки й повільно брати його в коло.

Їх було п’ятеро. Вони теж були мокрі й тремтіли від холоду. Вищиривши гострі ікла, вони пильно вдивлялися у свою незграбну здобич.

Холодний піт вкрив спину Андрія. Всі асоціації з кривавими казками Шехерезади все менше ставали схожими на метафору. Він не просто помре в лісі від холоду. Його буде замордовано, пошматовано та загризено — за всіма традиціями жанру.

Один із вовків виступив уперед. З його іклів стікала цівка слини. Він наблизився до Андрійка та загарчав. Інші теж підступили на декілька кроків. Скільки разів він гуляв цим лісом, але й уявити не міг, що в ньому мешкає безліч хижаків. Можливо, вони теж ховалися від хуртовини або вирішили наблизитися до міста, бо скрізь вирубило світло? А дурний Андрійко сам їх покликав своїм лементом. Ну як тут відмовишся від такого запрошення на бенкет?

— Відійди! — хотів закричати хлопчик, але через страх із його грудей вирвалося якесь недолуге шипіння.

Хлопчик силився пригадати бодай одну молитву, як учила його бабуся, але