Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

«Ну чому той спаситель не обрав іншого аватара замість тіла немовляти? Когось більшого й сильнішого?»

Андрійко згадав про янголів, ще один невід’ємний елемент кожного вертепу. Ось вони б точно цим облізлим вовкам хвости б повідкручували й навіть не спітніли б. Бабуся казала, що янголи приходять у супроводі яскравого світла, що грішні люди вмить на землю падають, осліплені та налякані.

Точно! Світло! Як він міг забути!

Він посвітив ватажкові в очі ліхтариком, вовк роздратовано загарчав. Але історії про янголів він, мабуть, ніколи не чув, тому все ж таки вирішив кинутися на здобич. Сам не розуміючи, що робить, Андрійко замахнувся поліетиленовим пакетом, і вага всіх чотирьох банок із колою вдарила хижака по носу. Вовк заскавчав, як цуценя, і відбіг на декілька кроків. Андрійко здивовано дивився на свою руку, яка міцно тримала пакет із лаконічним написом АТБ. Згадав, скільки разів вони підступно рвалися в його руках, не витримавши ваги придбаних зі знижкою продуктів. Іноді навіть репалися одразу за порогом магазину. Тому він ніколи особливо не довіряв їхній надійності, і часто брав із дому потерту мамину екосумку. Але цього разу пакет якимось дивом витримав, навіть не тріснув. Хоча Андрійко бачив, що від удару ніс вовка став трохи підпухати. Одна з банок у пакеті зашипіла, як гадюка, пошкодилась від удару.

Тато б, мабуть, пишався, якби побачив цей удар. Але, на жаль, його тут не було, аби похвалити сина. Тут не було ані тата, ані немовляти Ісуса з янголами, ані навіть тупих овець, щоб згодувати їх вовкам замість наляканого хлопчика, що загубився в темному лісі напередодні Різдва. Він був геть сам, озброєний лишень ліхтариком і пакетом із чотирма алюмінієвими банками.

Вовки знову почали наступати, Андрійко наосліп махав своїм пакетом, і кричав на них, але коло з кожною миттю звужувалося. І ось вовки, як по німій команді, одночасно кинулися в атаку. Ватажок ухопив іклами пакет і почав шматувати його. Це був нерівний двобій, і поліетилен його програв. Пакет розірвався, і банки попадали на білий сніг. Одна застрягла в пащі вовка, чорна рідина під тиском пінилася, шипіла й лилася на сніг. Андрійко відчужено дивився, як ватажок майже кумедно тряс своєю мордою, намагаючись звільнити щелепи.

Вовки повалили хлопчика в сніг, почали смикати за куртку, один вхопив за підошву чобота й ось вже майже стягнув його. Андрійко не відчував болю, може, від холоду його відчуття притупилися, а може, вовки все ще не дісталися його шкіри, силуючись спочатку пошматувати теплий одяг.

Андрійко заплющив очі й продовжив у своєму розгубленому розумі шукати слова молитов.

«Маленький Ісусе, якщо ти мене чуєш і ти справді прийшов у цей світ, аби врятувати нас, то, будь ласка, допоможи. Я не був увесь рік слухняним, але намагався. А ще я не хочу, щоб мама засмучувалася через мене. Сьогодні ж Святвечір, і я хочу додому. Тільки, будь ласка, якщо будеш мене рятувати, не приходь, як немовля, краще обери аватара міцнішого, бо інакше ці вовки й тебе загризуть, тоді ще й бабуся засмутиться. Кому вона тоді молитиметься? Дякую, що вислухав мене. Амінь».

Усе це пронеслося в його голові незв’язною скоромовкою. Потім Андрійко відчув, як вовки почали тягнути його кудись. Невже це таки кінець? Невже він більше ніколи не побачить тата? Його посмішку та шрам, не притиснеться до його великих, але завжди теплих долонь?

Андрійко згадав, як ховався від тата під ковдрою. Зараз замість ковдр його останнім ліжком слугуватиме цей сніговий замет, який, без сумніву, зовсім скоро вкриється багряними крапинками.

Ось би зараз перед ним виникла та магічна печера Алі-Баби. Як би він зараз волів сховатися в ній. Просто потрібно вимовити закляття. Слова, які нерозумний брат Аладдіна примудрився забути. Але Андрійко їх чітко пам’ятав. Вони закарбувалися в його пам’яті так само, як і татова усмішка.

— Сім-Сім, відкрийся!

Вітер знову повіяв із новою силою. Не розплющуючи очей, Андрійко почув, як затріщали дерева, почалася якась метушня. Вовки відпустили здобич. Долинуло скавчання та звуки бійки. А потім лісом рознісся такий потужний рик, що сніг із ялинок посипався хлопчикові на обличчя. Андрійкові здалося, наче це лавина з гір накрила його.

Він із жахом, але не без допитливості, розплющив очі й примружився, вдивляючись поперед себе. Ліхтарик валявся десь осторонь. Хмари потроху розходилися, але скупого місячного сяйва було недостатньо, щоб чітко розгледіти все, що зараз відбувалося зовсім поруч. Вовки билися з якоюсь велетенською істотою. Її біле хутро було вкрите бризками крові ворогів і її власною. Вовки стрибали істоті на спину, залишаючи довгі глибокі рани. Істота била їх пазурами та кусала іклами.

Андрійко згадав один із епізодів «Зоряних війн», де снігова людина напала на Люка, а той світовим мечем відрубав їй руку. Світовий меч Андрійка валявся неподалік, але його слабкого світла, яке підживлювалося двома пальчиковими батарейками, не вистачить на те, щоб боротися з монстрами. Та й магічною силою джедаїв Андрійко не володів, щоб пересунути предмет подумки, хоча й часто в цьому тренувався, звісно, тільки тоді, коли ніхто за ним не спостерігав.

Один із вовків пролетів у повітрі із чавканням приземлився поруч з Андрійком, загрузши в сніг. То був ватажок вовків, він побачив хлопчика, і в очах його знову з’явилося бажання поласувати живиною. Мабуть, таки сильно вдарився головою і на мить забув, що в нього є більш важливі справи. Снігова людина підбігла й ще раз підкинула вовка високо в небо, той солом’яною лялькою зробив декілька обертів у повітрі, вдарився об стовбур товстого дерева й знову гепнувся в сніг, цього разу вже не підводячись. Воно й не дивно: Андрійко чітко почув, як хруснув зламаний об дерево хребет.

Ще двоє вовків кинулися на білу кудлату істоту. Та стала на всі чотири лапи й загарчала, відганяючи вовків від хлопчика. І Андрійко зрештою зрозумів, що то була не снігова людина, а справжній білий ведмідь. Але звідки він тут узявся? До північного полюса було далеченько. Може, це був не білий ведмідь із полюса, а альбінос? Андрійко чув про таких в одній передачі про тварин. Але чому цей ведмідь тут? Прийшов на звуки бійки і теж захотів урвати й собі шматочок здобичі?

Вовки погарчали якийсь час на ведмедя, але, побиті й знесилені, вирішили не повторювати долю трьох інших товаришів, пошматовані туші яких уже починали