Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Скоро на цій вкритій багрянцем бойовій галявині не залишилося нікого, окрім наляканого, але неушкодженого хлопчика та велетенського білого ведмедя.

Андрійко піднявся на ноги. Ведмідь тяжко дихав. Ікла та кігті вовків сильно пошматували йому боки, що аж стирчали ребра. Морда була вкрита кров’ю, але ніякої агресії ведмідь більше не виказував. Анд­рійко зібрався було потихеньку піти собі геть, не випробовуючи долі. Але раптом зупинився. По тілу його пройшов холод. Цього не може бути!

Хлопчик повільно підійшов до ведмедя. Сніг потріскував під його ногами. Не усвідомлюючи, навіщо він це робить і які можуть бути наслідки, він стягнув рукавички й долонями взяв ведмедя за морду. Той не пручався, але відвів погляд, якось соро­м’яз­ливо. Наче просив у хлопчика вибачення, що тому довелося все це побачити.

Андрійкові перехопило подих. Він лагідно провів долонею по кудлатому обличчі, особливо в тому місці, де красувався старий шрам. Вочевидь, це була не перша його бійка, бо в попередній ведмідь примуд­рився втратити око.

Андрійко поцілував ведмедя в носа й притиснувся щокою до шраму, як робив це сотні разів.

• • •

Світло в місті все ще не з’явилося, інакше б люди почали бити на сполох, якби побачили хлопчика, який іде поруч із велетенським білим ведмедем і про щось із ним розмовляє.

Зрештою вони зупинилися біля вертепу. Акумулятори ще не встигли розрядитися, і цей бутафорський хлів єдиний поблискував святковою ілюмінацією. Хлопчик і ведмідь без особливої тактовності посунули воскову фігуру Йосифа та всілися на м’яку солому.

Андрійко схилився над лялькою, яка в цій декорації грала роль немовляти Ісуса.

— Дякую, що почув. Із днем народження Тебе.

Він поклав голову на кудлаті груди ведмедя. Тварина ледь дихала, мабуть, залишилося їй недовго. Але Андрійко не бажав втрачати жодної миті. Вони разом, як він і обіцяв. Він завжди виконував обіцянки. Завжди захищав. Навіть зараз. Це була їхня остання зустріч, але це був не час для смутку, а час для возз’єднання та тепла.

— Ледь не забув! — схаменувся Андрійко, поліз до кишені й дістав алюмінієву банку, єдину, яку зміг прихопити із собою. Він із шипінням відкрив її і протягнув звіру.

— Я сам бачив у рекламі, що білі ведмеді теж так роблять.

Той недовірливо подивився на запропонований гостинець.

— Все нормально,— запевнив Андрійко, посмі­хаючись, але ледь стримуючи сльози,— без цукру, як ти любиш.

* Текст набрано на пристрої Freewrite Traveler

— У тебе було бальне плаття? — спитала Ося. Її насправді звали Катериною Осикою, а Осею стала ще в школі, тут все зрозуміло. З Осею взагалі завжди все було зрозуміло.

— Нє, були чорні шкіряні штани й косуха. А під нею майка з язиком «Роллінг Стоунз».

— І ти в цьому пішла на випускний? — реготнула Ося.

— Ой, не тільки в цьому. Ще в гадах із закльопками й чокері з шипами. І на голові ірокез.

Ося витріщилася на Діну. Діна потиснула плечима. З нею якраз, на відміну від Осі, ніколи нічого не було зрозуміло. Навіть самій Діні.

— А в мене було два плаття. На офіційну части­ну й на дискотеку,— відказала Ося й лупонула вибивачкою по килиму. Вусібіч розлетілися крихти утрамбованого снігу, вже брудного й чимось схожого на білий шоколад.

Діна теж лупонула. Бо тепер вона жила в Осі й ділила разом із нею всі клопоти.

Раніше в Діни було своє життя, а тепер вона живе життям Осі.

І що цікаво, це Осине прозаїчне життя було не таким уже й поганим, як Діна завжди думала. Бо Діна була богемою, а Ося — працівницею індустрії краси. Можливо, вони б ніколи не пересіклися, якби не евакуція й Ося не вийшла на неї через родичів, почавши буквально тероризувати своїми проханнями чимшвидше їхати й жити у вільній Осиній кімнаті. Діна вважала Осю безсовісною панікеркою і маніпуляторкою, але врешті здалася й поїхала.

Ну, але якби не обставини, вона б так і не познайомилася зі своєю двоюрідною сестрою. На жаль, Ося виявилася того ж віку, того ж зросту, що й Діна, і мало того, що почала звіряти життєві шляхи, ставлячи дивні, несподівані й недоречні питання, щоб відшукати усі-усі точки перетину, але й намагалася одягнути Діну у свої речі.

А Діні прекрасно вистачало того, що вона привезла у своєму рюкзаку. Принаймні так вона казала Осі, коли та примушувала одягнути свої ще новесенькі джинси з бірками, віддала найпухнастіший з усіх досі бачених Діною халатів. І навіть у пориві сест­ринської любові грозилася зв’язати светр.

А ще в Осі було повно всього. Дев’ять гелів для душу. Рушник для ніг. Рушник для тіла. Рушник для обличчя. І навіть для інтимної гігієни теж окремий рушник. Якби Дінині колишні дружбани з гаража, де в них десять років тому були репетиції, таке побачили, то довго сміялися б. Крім цього, в Осі були реальні валізи з косметикою. Вона казала, що це необхідно, бо вона працює візажисткою. Діна ніби все розуміла, але збагнути не могла — навіщо комусь цілі валізи косметики?! Їй достатньо тоналки й чорного олівця для очей і брів. А іноді губ.

Ну, але це було не найгірше з усього. Найгіршими були килими, які Ося вирішила вичистити саме сьогодні, 5 грудня. Бо сьогодні випав гарний сніг. Такий високий, біленький, що його ніяк не можна було залишити в спокої — треба було витріпати на нього багаторічні поклади пилюки, крихт і волосся.

Ну, але Діна не сперечалася. Бо в неї нічого не було свого, крім рюкзака, ОКР і, можливо, ПТСР. Принаймні так сказала одна психологиня, яку Діна уникала, бо їй незручно було отак брати й грузити якусь людину своїми проблемами.

З Осею вони живуть уже майже дев’ять місяців. І за цей час Діна, завдяки Осі, переконалася, що в неї все не так погано з головою, як можна було б подумати. Вона, на відміну від Осі, не лежить на дивані й не дивиться тупі шоу, де молодята обирають, як витратити їм всі свої гроші: на весілля чи на перший внесок на дім.