Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Та й виходити заміж їй загалом і не було за кого.

Вибивши килими, притрусивши їх знову снігом, позмітавши той сніг віником і знову вибивши, Ося примусила тягнути килими додому. Звісно, вона теж тягнула, але тому, хто придумав таку геніальну ідею, в сто разів легше її реалізувати. Принаймні на думку Діни. Вона б ті килими понесла лише в одному напрямку — до смітника.

А тоді Ося засіла у ванній, вимивалася всіма свої­ми дев’ятьма гелями для душу, робила маски на всі можливі місця, крутилася, пахтилася, фарбувалася. А Діна просто зняла мокрі на колінах рейтузи, повісила їх на батарею й залізла під ковдру.

— Я до Артема,— повідомила Ося, вийшовши з ванни й несучи на собі такий букет ароматів, наче в них вимкнули воду й вона намагалася приховати свою тижневу немитість. А то Діна й сама не здогадалася, куди Ося намилилася.— Мабуть, не прийду на ніч. Суп у холодильнику. Не їж холодний із каструлі, нагрій собі, будь ласка.

Діна гмикнула з-під своєї ковдри.

Коли Ося пішла, Діна акуратним рядком розклала у ванній всі гелі для душу, закрила відкриті пляшечки, вирівняла нерівну поверхню маски для волосся й зібрала всю розкидану по раковині й поличці під дзеркалом косметику. А тоді годину наводила порядки в Осиній валізі візажистки. О Богине, хто бере на роботу таку нечупару?

Потім Діна поїла суп із каструлі, як її просила не робити Ося, і лягла спати на ліжко, навіть не розбираючи його, не знімаючи подушок і покривала, влізши під ковдру змійкою. Діні подобалося жити так, щоб не лишати по собі ніяких змін. Наче час зупинився. Або так, наче її тут немає взагалі. Наче нічого не відбувається.

Бо коли нічого не відбувається, не може статися нічого поганого.

Діна прокинулася близько дванадцятої години. «Нетфлікс» на ноуті показував трейлер невідомого серіалу, котрий прийшов на зміну фільму, який вона проспала.

У вікнах навпроти блимала ялинка. Не така, як ці сучасні — холодним чи теплим сяйвом, повільно перетікаючи хвилями з однієї гілки на іншу. Ні, ця блимала різко, нахабно, кольорово, точно як у дитинстві в бабчиній кімнаті. Те нахабство ялинки було багатообіцяльним, воно розривало дрімоту коротких зимових днів, коли йдеш у школу затемна й вертаєшся з музикалки теж затемна. Блимання озна­чало канікули, буженину із часничком, пакет цукерок, торт «Північний ведмедик» від тітки, скороварку плову від мами, а ще ці стривожені приємними передчуттями й турботами натовпи в магазинах. Мама ніколи не могла вгадати правильної кількості майонезу й запастися в стратегічних кількостях. Тому Діна ходила за ним знову й знову, стояла в довжелезних чергах на базарі, бо на ньому все свіжіше, ніж у магазині, слухала, хто що планує готувати, до кого йти в гості спочатку, а до кого другого, до кого третього й куди на Різдво. Слухала уважно, наче вона сама мала з ними йти і тридцять першого, і першого, і другого, і на Різдво. Переминалася з ноги на ногу, змерзнувши в чобітках — вічно на неї замалих, бо Діна росла не як звичайні діти, стрибками, а постійно. Лише з віком Діна задумалася: а може, у її мами не виходило з розміром чобіт точно так само, як і з кількістю майонезу?

Але навіть якби не майонез, Діна залюбки стояла б у тих чергах, бо їй подобалося відчуття оцього спільного нетерлячого передсмаку. Так, ніби чекаєш, коли звільниться місце на каруселі в парку розваг.

Маленька Діна обожнювала цю сліпу й солодку ейфорію, бо вірила: на неї чекає щось надзвичайне. Можливо, навіть будиночок для Барбі на два по­верхи.

Але чуда не сталося. Ані тоді будиночка. Ані тепер. Власне, про тепер вона взагалі не хотіла думати.

Діна взула капці-вуханці, які Ося їй купила щойно по приїзду. Сказала: «На тобі такі кумедні й затишні, шоб ти почувалася, як удома». Діна сподівалася, що новоявлена сестра помилилася з розміром, але ні, капці були точно по нозі — бо в них з Осею був той самий розмір. І зріст, і вік. І навіть колір очей. «Сімейний колір»,— пояснювала Ося, а Діна не знала, що їй сказати, бо ніколи не бачила ту, батькову, сім’ю. І батька теж не бачила. Хіба на фотографіях у фейсбуці, коли вже виросла й додумалася його пошукати. Залишила йому один-єдиний палець вгору під фотографією профілю, типу щоб він знав, що вона… А, втім, невідомо чому залишила. Отоді Ося її й виловила й додала в друзі. Видало спільне прізвище.

Не те, щоб Діна дуже трималася за своє прізвище, але їй хотілося б мати в цьому всьому хоч щось своє. Бо навіть нижню білизну їй купила Ося, звісно, що жахливу, на свій смак. Хто взагалі носить білі труси? Дітки в садочку?

Але хай як там було, Діна в не-своїх трусах, не-своїх капцях-вуханцях ішла не-своїм темним коридором, не вмикаючи лампи. Блиску від ялинки в сусідів за вікном і блакитного сяйва від ноута цілком вистачало.

Дійшовши до туалету, Діна машинально позирнула вправо — на кухню.

У кухні на табуреті сидів чоловік і курив сигарету.

— От блін,— сказала Діна.

Чоловік кивнув на знак привітання, затягнувся й випустив дим. Імовірно, він був такої самої думки.

Діна вчепилася пальцями в улюблену футболку, свою, ту саму, яка приїхала в її рюкзаку з поперед­нього життя.

— То цей… Ти хто? — Якби в неї не було на­глухо відбите відчуття страху в потрібні моменти, то вона б перелякалася. Але страх приходив лише в невідповідні миті — коли йшла в магазин, а над головою летіла зграя ворон. Чи коли Ося у ванній грюкала скляними дверцятами від душової кабіни. Або вночі, коли все добре й можна спати. Але Діна не спала.

— Та таке,— відказав він, відпиваючи з пивної пляшки. Діна кивнула, про себе відзначивши чудовість відповіді «та таке» на питання «ти хто?». Вона теж «та таке». Так і буде казати, якщо її хтось спитає.

— Довго тут?..

— Та нє.

— І норм тобі в темноті?

— Та якось так.

— Поговорили,— буркнула Діна і, тримаючи обіруч футболку, пінгвінчиком прочалапала в кухню й сіла на іншу вільну табуретку. Дупі було непогано, бо Ося прикрасила всі свої табуретки подушечками з рюшами. «Для домашності, для козінесу». Діна в носі мала той козінес.

— Ти Осин? — уточнила вона, стараючись, щоб її голос був не занадто байдужий і не надто співчутливий. Людей часто бісить співчуття.