Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Одін? Нє, я не Одін.

Чоловік замислено стукав пачкою сигарет об стіл. Діна хруснула пальцями рук. Вийшло досить музично, вони б зігралися.

— Як ти взагалі могла про мене таке подумати?

І Діна не знала, що їй робити: виправдовуватися, з’ясовувати, хто цей прибулець і що тут робить, чи просто мовчки встати й піти собі назад куняти під серіал.

Але чомусь не йшла. Їй досі не вдалося розгледіти обличчя, адже місячне світло, підсилене біло­сніжними барханчиками на землі, гілках і підвіконні, падало на його плече й праве вухо, на акуратну стрижку й гарну бороду, з тих, які щойно з барбершопа. Голос незнайомця був глибокий і трохи приглушений, він ледь помітно гаркавив.

А стосовно того, хто він і чому тут, то в неї, по-перше, не було права й звички пхати свого носа в те, кого Ося впускає до себе в квартиру. А по-­друге, знаючи її доброту, варто було очікувати, що вона виловить ще когось такого самого, як Діна. Людину, наче і з домом, а наче вже й без нього.

— Пиво будеш? — спитав незнайомець, який теж, очевидно, не знав, що йому робити.

Діна подумала, чому б ні. Було б узагалі супер, якби це було темне, пряне, «Різдв…»

— «Різдвяне»,— сказав незнайомець.

І поставив пляшку перед нею. Пляшка була щойно відкоркована, але Діна не помітила, як і коли він це зробив.

— Такий зараз сезон,— пояснив незнайомець. І відсьорбнув.

— Непоганий сезон,— подегустувавши пиво, додала Діна.

— Якщо ти не Миколай.

— Я не Миколай.

— А про себе я цього сказати не можу…

Діна почухала своє коротке чорне волосся, занадто коротке й занадто чорне, що ганьбить українську жінку-берегиню, як написав їй якийсь чудік у коментарях під аватаркою. І подумала, що в цього бородатенького навпроти неї, мабуть, якісь проблеми. А Діна дуже любила бородатеньких і проблемних.

Останній її бородатенький сів у машину й виїхав чимскоріш, а про неї навіть не згадав. А зараз сидить у Канаді. Що, по-своєму, як подумати, кумедна історія. Кілька років тому Діна хотіла перебратися в Київ розвивати кар’єру, а він її не пускав. Казав, що це вона в їхній провінції зірка. А в столиці таких, як вона, повно. А тепер сам живе в Канаді, фоткається біля Ніагари, їсть кленовий сироп. А вона в Каневі. Теж на К. Могла б фоткатися біля Дніпра, але не фоткається. Ні, це все насправді кумедно.

Діна витерла краплинку з вії. Вічно ці сльози. Дістали.

Можливо, все ж було щось у ній від Берегині, бо, вирівнявши спину, вона веліла:

— Розказуй. Тьоть Діна все порішає.

Бородатенький зиркнув на неї, звівши брову. Повільно й аж трохи щипуче-безсоромно оглядав її голі ноги й футболку з Мерліном Менсоном.

— Тьотя Діна…— усміхнувся він.— Ну-ну.

У Діни щось смикнулося всередині. Давно вона ні з ким не фліртувала. Навіть забула, що на таке здатна. Це було й дивно, і приємно водночас. Десь як гладити хом’ячка.

— Ося чогось не попередила, шо ти прийдеш. Коли вона передала тобі ключ?

— Я без ключа.— Бородатенький стенув плечима, немов не дуже старанно вибачаючись. І він здався Діні ще проблемнішим і ще привабливішим.

— Як… без ключа? — Один її знайомий із консерваторії з класу скрипки грав у електричках і в нього був секретний ключ від усіх туалетів, міг собі сходити, коли хоче. А більше людей, здатних пробиратися туди, де зачинено, вона не знала. Отакої!

Бородатенький усипав собі до рота жменю арахісу й виразно позирнув на стару газову колонку, у якій блакитним, мов фіалочка, жеврів вогник у фітілі.

Діна, насупивши лоб, зиркнула на колонку, а тоді на прибульця.

— А? — уточнила вона.— Ти з газконтори?

Бородатенький похитав головою і жестом показав, мовляв, думай далі.

— Та ну тебе!

Діна замружилася й потерла скроні. Коли розплющила очі, на столі стояли ще дві — непочаті — пляшки пива. А поряд горіло кілька чайних свічечок. Нарешті стало видно його обличчя — широке підборіддя, великі очі, темно-русява борода, злегка кучеряве волосся, повні чуттєві губи. Років три­дцять п’ять, можливо, сорок. Але точно не більше.

— О, а це звідки? — Вона могла б свідчити на детекторі брехні, що пів секунди тому пляшок не було. А свічок тим паче.

Бородатенький знову виразно потиснув міцними плечима.

Діна нервово почухала своє занадто коротке волосся й спробувала надати йому об’єму в потрібному місці, а в непотрібному пригладити. Бо якщо їй видно його обличчя, йому так само видно її.

А при свічках удвох із незнайомим чоловіком на темній кухні вона востаннє сиділа, можливо… ніколи.

— То ти хочеш сказати, шо ти типу як якийсь Санта… Ну, як той через димар, так ти через колон­ку… проліз?..

— Ну чому одразу як Санта? Як Миколай.

— Як Миколай? — повторила Діна. У неї був друг ролевик, який перед звичайними темними людьми представлявся французьким лицарем Готфридом Бульйонським, який очолив найбільший і найуспішніший хрестовий похід. Так і казав, заходячи в магазин по хліб, сир і вино: «Добрий день, я Готфрид Бульйонський»,— і спостерігав за тим, як у продавчинь по губах пробігає знущальна посмішка. Але от тих, хто називав себе Святим Миколаєм, Діна ще не зустрічала. Вона з розумінням кивнула. За масками іноді легше.

— Як найгірший у світі Миколай,— бородатенький стримано кахикнув і зробив кілька ковтків пива.

— А я Діна,— сказала Діна.

— Як Дінь-Дінь.

— Сам ти дінь-дінь,— Діна покрутила пальцем біля скроні.

— Ей,— Миколай торкнувся її плеча й вибачливо його стиснув.— Я ж ніжно. Як святковий дзвіночок — дінь-дінь-дінь.

На кухні тихо-тихо, ледь помітно, залунала мелодія. Діна впізнала сі-бемоль–ля–сі-бемоль–соль — перші ноти «Щедрика» Леонтовича.

— Ну ладно,— погодилася вона,— зроби ще пива.

І знову ж вона могла клястися на тому довбаному детекторі брехні, що пів секунди тому пива не було. Але ось — стоїть. Чотири гарненькі пляшки. Дві надпиті — дві нові. І ще дві під столом — порожні. А крім того, з’явилося більше золотавого миготливого світла. Запалали свічки, вже не чайні, а великі, товсті,