Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

«Окей, я сплю»,— вирішила Діна, протираючи очі.

А оскільки це був сон, вона розслабила плечі, закинула ногу на ногу. Уві сні може бути ким завгодно: хоч Діною, хоч Жанною, хоч Бульйонською, хоч Борщовською.

— Можеш зі мною не погодитися, але Миколаєм бути легше, ніж Діною.

— Це чого? — зчудувався незнайомець, пальцем гойдаючи крихітні ялинкові прикраси на крихітній дерев’яній ялиночці, яка щойно теж з’явилася на столі. Прикраси дзеленчали, ніби були крижані.

— Ну бо Миколай це як волонтер, тільки його всі люблять, бо він не просить гроші, не тисне на совість, не тріпає нерви. А привозить все, шо треба,— і няшка. А Діною буть реально хріново. Ну от візьми хоча б ім’я. Ну як можна було назвати дитину Діна Осика?

— А по батькові як?

— Диви який патріархальний. Спартаківна.

— Нормально так. Мені подобається. Оригінально.

— А ти?

— Миколайович.

— А батько твій?

— Миколайович.

— А… дід? Дай вгадаю, теж Миколайович?

— Теж. От мій батько, розумієш, він — хороший Миколай. І дядько мій — теж хороший. І брат мій старший — хороший. І всі мої двоюрідні й троюрідні брати — вони теж. І далекі-далекі родичі…

— Хороші Миколаї, я поняла.— Діна підсунула ближче до Бородатенького тарілочку із сухариками й горішками, яка теж невідомо звідки взялася, щоб краще закушував, бо він так і до Миколая-Кая і Миколая-Авеля добалакається. А там, дивися, Єва ще якоюсь фейрі виявиться.

— Всі Миколаї хороші, крім мене.

Діна протягнула руку й погладила його навдивовижу м’яке кучеряве волосся.

— Та нормальний ти, чого ти паришся.

— О ні, я поганий… Поганий.

— Дуже… поганий? — уточнила Діна, і голос її одночасно і захрип, і зривався на якісь невиправдано високі ноти.— Прям дуже-дуже поганий?

Миколай звів на неї свої горіхово-кавові очі й завмер, напруживши губи в усмішці. Діна легко накрутила на палець його кучері, а тоді провела пальцем по лобі, по бровах, опустилася до скронь і врешті поклала долоню на широке міцне підборіддя. Борода приємно лоскотала шкіру.

— Як цікаво в нас виходить. Поганий Миколай і нечемна дівчинка. Дуже-дуже нечемна дівчинка. Ти приніс мені… різочку? — спитала вона майже пошепки.

— Краще не треба…— сумно відказав Миколай і прибрав її руку.— Я занадто добрий в ліжку, після мене ти ні з ким не зможеш бути.

Діна вперше за багато місяців зареготала вголос. Вона навіть забула, що її щелепи на таке здатні.

— Ну тоді добре.

Так її ще не відшивали.

— Значить, сьогодні… Ніч із п’ятого на шосте грудня… І шо ти тут робиш? — Діна протарабанила нігтями об стіл мелодію, ту саму, яку наказувала пальцям забути.— Не можеш знайти мою подушку? Може, тобі показати? Чи прийшов особисто сказати, що таким, як я, навіть різочка не світить?

— Ховаюся.

— Нічого собі… Від кого?

— Від усіх. Бо… я ж казав. Я найгірший у світі Миколай.

— Найкращий у ліжку найгірший у світі Миколай,— Діна, уточнюючи, здійняла вказівний палець вгору.

Бородатенький засміявся. Невидимі дзвіночки в теплому, солодкавому від воскових свічок повітрі задзеленчали.

— Тебе типу покарають? — посерйознішала Діна.— У вас там типу штрафи, в’язниці є? Чи все, як у нас, кумівство рішає?

— Кумівство рішає,— кивнув Миколай. І підтиснув нижню губу, наче був ображений тим, що мусив це визнати.— Я втік, бо я просто… Ну, не хочу бути Миколаєм.

— А ти можеш не бути?

— От і перевіряю.

— А шо не так? Так важко трохи побатрачити в гарненькому червоненькому костюмчику кілька днів на рік?.. Ну, або ночей. Чи як там у вас із часом. Трохи повджобував, весь інший час розслабляєшся.

— Ти не розумієш.

— Ну да, куди мені. Я ж просто людина. Ще гірше — жінка!

— Я просто не хочу, у мене не виходить, як ти кажеш… побатрачити. Це не моє. Я настільки поганий Миколай, що не можу навіть довести до кінця за­думане. От дивися,— Миколай дістав із ­кишені джинсів смартфон.— От був, значить, запит від дів­чин­ки Мілани, яка просила іграшкову залізницю. А я приніс їй футбольний мяч.

— Нашо?!

— Ну щоб батько, дядько, дід…

— Ага, всі ваші Миколаї, я поняла.

— Щоб вони побачили, що я геть пропащий, і більше нічого не доручали.

— Ага,— Діна підперла рукою підборіддя, другою розмішувала у вазочці своє улюблене полуничне морозиво із цілими шматочками ягід. Вона таки не помилилася — цей бородатенький на всі сто проблемний. І з тарганцями. Шкода, що це лише сон.— І шо?

— Та нічого хорошого, та Мілана почала грати з подружками в футбол і в них так добре пішло, що в школі організували дівчачу команду.

— Ну так… справді нічого хорошого.— Діна вичавила свою найбільш саркастичну посмішку.— А шо ще? У чому ти ще поганий?

— Ну, ось інший випадок. Хлопчик Діма хотів у відпустку. І я приніс йому лист, у якому написано, що він претендент на королівський престол і треба явитися в палац для усіх цих церемоній. Відпустка в палаці ж краща, ніж просто відпустка, погодься. Але він посміявся й поїхав до сім’ї в Бровари.

— А скільки хлопчику Дімі років?

— Секундочку… сорок два.

— Думаю, хлопчик Діма зовсім не ображений.

— Або ти.

— А-а-а шо я? — стрепенулася Діна.

— Ти хотіла кота. А приперся я.

Діна застигла з ложкою морозива в роті.

— А як ти знаєш? Ти шо, зламав мій пароль?

— Нічого я не ламав. Скажи, нашо тобі кіт? Він же нявчить, просить їсти, дере все, шо тільки можна, за ним треба прибирати й усюди ця шерсть. А вуса! Ти колись бачила, як кріпово виглядає відпалий котячий вус? Або ще гірше — кіготь?!

— Знаєш, я думаю, ти правий. Із тебе досить гівняний Миколай.

— Я ж казав! — Його очі блищали шаленством, подібним до радості, але голос приховував гіркоту.— Я так і казав! Якби я був нормальним Миколаєм, я б уже давно зупинив війну. Наші… Тобто