Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Діні дуже закортіло його втішити. У житті вона б поплескала його по плечу й сказала щось у міру добре. Але оскільки це був сон, а значить, можна робити що хочеш і не мати жодних наслідків, і ще краще — ніхто тебе ні за що не засудить — вона підвелася й сіла незнайомцеві на коліна.

Миколай обійняв її за талію і сховав обличчя у вигині шиї.

Шкіра одразу стала вологою. І Діна подумала, що він плаче.

Вона ніжно гладила його волосся й розповідала, бо після його зізнання теж мусила зізнатися:

— Я хочу кота, бо він тут новий і я тут нова. А так би ми одне одного підтримували й стали собі разом домом. Але я не можу мати кота, бо в Осі на них алергія. Тому, виходить, шо ти не міг виконати моє бажання так, шоб я нічого не втратила. Шоб мати кота, мені треба переїхати від Осі. І я хоть і вдаю, шо вона мене кумарить, але вона реально класна. Вона мене на собі буквально вигребла, коли я сиділа й дивилася в одну точку. Коли ніхто не знав, шо робить, вона й себе тягнула, і мене, і всіх, хто їй тільки під руку попадався. І сітки, і житло, і речі, і донати. Де її тільки не було. А я… Я навіть себе не змогла… Тому я не піду від Осі, поки вона мене не вижене. А вона наче не збирається. Ти не знаєш, Ося не загадала бажання, шоб я звалила?

Миколай похитав головою.

— Не знаєш чи не можеш мені сказати?

Він покивав.

— А те, шо ти поганий, то сорян, звісно, але ти звичайний саботажник. Є таке слово? Ну то хай буде. Ти профукуєш свій дар. Твій дід, батько, дядько, твої оті всі брати теж не зупинили війну. Але це не значить, що вони кинули все й зневірилися. Бувають речі, які від нас не залежать. Але це не означає, шо нам треба перестати робити те, на шо ми можемо вплинути. Маленькі чуда теж потрібні. Просто спробуй робити найкраще те, що можеш робити тут і зараз. Наприклад… м-м-м… дівчинці Діні потрібен чарівний поцілунок.

Вона повернулася до Миколая і чекала. Він усміхнувся й поцілував її.

— Ти ж теж саботуєш.

— Я? — здивувалася вона. Бо ж ні, не саботувала, цілувалася по-справжньому. Суперсправжнісінько попри те, що це сон.

— Ти ж теж кинула грати й співати. Ти теж профукуєш свій дар. Оця мелодія, яку ти постійно вистуковуєш. Це ж твоя найкраща пісня. Чого ти її досі не записала?

— Знаєш шо? Це мій сон. І я хочу цілуватися, а не слухати докори від людини, яка не може вирішити всі-всі проблеми всесвіту.

— Ти ж знаєш, що це не сон! Діна?

— Ой камон! Не сміши мої шкарпетоси!

— Діна?

• • •

— Діна?

Окей, це вона. Це точно вона, бо це її ім’я. Добре. І де? У своїй кімнаті в Осиній квартирі. Це супер.

А це хто, хто над нею схилився?

Ага, Ося. Ну взагалі окі-докі.

— Ося?

— Прокинулася, сонько-дрімко! Я не пам’ятаю, щоб ти колись так міцно й довго дрихла.— Ося обтрушувала сніг із курточки, у якій чомусь забігла до спальні. Напіврозталі сніжинки позастрягали на штучному хутрі її коміра. Але була роззута, у різдвяних шкарпетках. У них з Діною однакові, бо, ясно ж, вибирала Ося.

Осині сірі, як ранковий іній, очища сяяли. Щоки горіли, світлий завиток чубчика падав на лоб, а вона його не прибирала, навіть не помічала, хоча зазвичай він їй заважав.

— Ти не повіриш! — І сіла прямо в куртці на Дінине так і не розстелене ліжко. Діна поморщила носа. Тепер там складки й мікроби.— Пішла ж я, значить, до Артема, і все нормально, поїли, лягли спать, а тут у вісім ранку приходить його мама. У гості приїхала, прикинь, сюрприз! Ніхто її не чекав. Ну і слово за слово, вона почала «от а чого разом не живете, а чого ждете, а чого б уже сім’ю не строїть і не наживать собі добра помаленьку». Ну ти поняла, карочє. І от!

Ося ледь не перейшла на ультразвук від щастя. На її безіменному пальці виблискувала обручка.

— Ми заручені! І з’їжджаємося!

«От срака»,— подумала Діна. Таки вижене.

— То корочє, ми поговорили й будем жить у нього. А ти… А ти, Дінуся, будеш тут хазяйкою! Хочеш, найдеш собі когось для компанії, квартирантів чи просто, кому захочеш помогти. Не хочеш, сама живи собі, відпочивай, відновлюйся. Можеш тут все по-своєму переставить. І навіть кудись задонатить килим, якшо хочеш.

Ося вхопила заспану Діну й міцно-міцно її обійняла.

— Головне, шоб ти була щаслива. А, і кстаті, біля під’їзду зустріла такого чувака, з бородою. Він просив тобі передать оцю записку. Ти його знаєш?

Діна щось промукала й ухопила записку. Розгорнула клаптик паперу в клітинку.

«Кота назви Різдвяний вусик».

— Якого кота? — нахмурилася Діна. То ж все був сон. І якого…

— О, сістер, це прямо історія на замовлення. Сьогодні хтось Артему під двері підкинув котеня. Чорненьке з біленьким. Це таке няшество, не пере­дати. Носик рожевенький, вушка гладенькі, хвос­ти­чок чорненький, з білой китичкою! Ну просто ідеальний! То я тебе хотіла попросити.

— А?

— Можна він з тобою поживе? Бо ми з Артемом його так полюбили, у його мами й так десять котів із Донеччини, куди їй ще цей. А може, ти його собі хочеш?

Діна сиділа й не могла повірити власним вухам. Її кіт. Її власний кіт. Її Різдвяний Вусик. А в житті він буде просто Вусиком. Муркусиком-Вусюсиком.

Вона була настільки ошелешеною цим наче геть чисто новим відчуттям радості, що забула не те що сказати щось, забула кивнути на знак згоди.

— Діна?… Ти не хочеш? Кліпни, будь ласка.

— Хочу, дуже хочу!

— І до тебе ще піаніно з Артемової хати переїде, окей? Його менший брат колись у музичну школу ходив, але сольфеджіо його доконало. Ти не проти?

— Я тільки за!

Діна сіла на покривало поряд з Осею, забувши і про складки, і про мікроби.