Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Розкажи ще, — сказала Аня. — Мені завжди цікаво слухати, як сучасні магнати ностальгують за макаронами по-флотськи.

— А я магнат? Ні, Ганнусю, я науковець, а що змушений брати на себе обов’язки організатора, адміністратора, добувати гроші — то це завжди так було, чистої науки на світі не існує або майже не існує. Але продовжимо: тепер тут спортивно-оздоровчий табір, і, як ви розумієте, це не Париж. Путівки дорогі, харчі паскудні, матеріальна база занепала за останні роки… Аж тут знахідка: з’являється фірма «Нові іграшки», з’являється й пропонує свою шефську допомогу. Ура! Ми їм поставили в приміщенні бібліотеки шістдесят терміналів.

— Скільки?! — Толік аж підвівся. — Та краще б мені віддали ці гроші!

— Не переживай: ремонт бібліотеки, заміна проводки й розеток, охорона, усе в сукупності обійшлося дорожче. Термінальчики особливі: з цих компів не можна заходити в Інтернет, не можна користуватися поштою, там немає дисководів і портів, а на винті інстальовано рівно одну іграшку. Вони годяться тільки на те, щоб гратися в локальній мережі табору «Сосновий бір».

Арсен перезирнувся з Анею. Вийшло це зовсім мимоволі. Арсен почервонів. Аніне вологе волосся стирчало їжачком на маківці, і вона була б схожа на хлопчика, якби не обтисла майка, під якою не було білизни.

— Хіба ж не дивно після цього, що керівництво в деяких питаннях іде нам назустріч? — Максим оглянув усіх, ніби прагнучи переконатися, що ні, не дивно. — Учора, наприклад, почалася друга зміна, тематична. Зібрали не дітлашню, а підлітків од чотирнадцяти до шістнадцяти, причому переважно таких, які ніколи не захоплювалися іграми. Чистий матеріал.

— У тетріс вони теж не гралися, — пробурчав Толік.

— У тетріс гралися, у хрестики-нулики, а в мережеві ігри — ні. З різних причин: удома нема комп’ютера, суворі батьки, інші інтереси.

— А нам тут що, бути вожатими? — запитала Аня втомлено.

— Вожатий-вожатий, по-дай пі-о-нера, — по складах протяг Толік. — Я бачив, там такі жеребці… Дітки, блін!

— Вожатими, так, — Максим потягся. — Ви будете з ними гратися. Підлітків розселили по трьох корпусах, заздалегідь розділили на три клани. На чолі кожного стане один з вас — за жеребком. Входити у гру будете з котеджу, кожний зі свого номера.

— Одну хвилину, — Аня підняла тонку руку, — за яким принципом їх ділили? Вік, темперамент, за абеткою…

— Безсистемно. І вам вони дістануться так само: от зараз, на ваших очах, я напишу на трьох папірцях… У когось є ручка?

Арсен вийняв кулькову ручку з бічної кишені рюкзака. Кинув Максимові, той зловив.

— Так, ось я пишу: «Черепахи», «Змії», «Ящери»… Час гри обмежений: з одинадцятої до першої, з четвертої до шостої. Більше ми не можемо собі дозволити, це все-таки оздоровчий табір, санітарні норми, те-се.

— Тобто особисто ми з ними не будемо зустрічатися? — запитав Толік.

— Як захочете. У вільний час можете планувати стратегію, зустрічатися з гравцями, робити, що завгодно. Єдине прохання — не залишатися на території табору після відбою. Особливо це стосується тебе, Аню.

— Я туди взагалі не піду, — дівчина знизала плечима.

— Тягніть, — Максим кинув папірці у свою бейсболку. — Дама перша.

— «Черепахи», — Аня зім’яла в долоні половинку блокнотного аркуша. — Максиме, чого, коли ми тягнемо жереб, мені завжди здається, що ти нас дуриш?

— Це прояв твоїх дівочих комплексів, — Максим усміхнувся. — Арсене, тягни.

Арсен узяв перший-ліпший папірець, і дочекався, поки свій витягне Толік.

— «Змії», — сказав Толік. — Ну ясно. Пригріли на грудях…

— «Ящірки», — прочитав Арсен.

— Не «Ящірки», а «Ящери»! Суворіше, суворіше, це ж підлітки!

Тепер перезирнулись Аня й Толік — з явним підтекстом, прикрим для Арсена, а може, й образливим.

— Дуже добре, — сказав Арсен. — Мета гри?

— Захоплення території, будинків, ресурсів. Хто перший захопить усі стратегічні об’єкти — той переможець. Мається на увазі, що ви повинні не так воювати самі, як проявити лідерські здібності: організувати, навчити, мотивувати. Зброя, — Максим подивився на Толіка, — різноманітна, від залізного прута до автомата Калашникова. Купується за ігрові гроші або виготовляється у віртуальних майстернях за наявності відповідних ігрових умінь.

— Гм, — сказала Аня. — Я чомусь думала, це казковий світ, відьми там, лісовики, гноми. Ми в лісі…

— Ми в лісі, так. Ігровий простір — це табір з корпусами, їдальнею, адміністративним будиночком, медпунктом, спортмайданчиками, лінійкою та іншим.

— Нічого собі, — вирвалося в Арсена.

— Графіка хоч пристойна? — спитав Толік.

— Побачиш.

— Нівроку, — сказав Арсен.

Максим проникливо всміхнувся:

— Твоя правда. Виконати колосальну роботу, щоб створити сеттинг для однісінької корпоративної гри — марнотратно, але ми можемо собі це дозволити. Звісно, використання некомерційне: не з дітей же гроші брати і не з табору, вони навіть дах полагодити не можуть. Зате в майбутньому наші ігри, наш основний продукт, окуплять усе.

— Ти з якого клану?

Хлопець здавався Арсеновим ровесником. У спортивних штанях і камуфляжній майці, коротко стрижений, похмурий, він був з тих, на кого Арсенова мати казала «босяки». У місті Арсен обходив таких десятою дорогою. А тепер почав розмову, не зволікаючи ні секунди.

— А тобі що до того?

— А те, що я вождь клану Ящерів, і звуть мене Арсен Сніжицький. Ти з якого клану?

Хлопчисько зміряв його очима з голови до п’ят:

— Ну, Ящери…

— У якому корпусі живете?

— Ну, в третьому…

— Ходімо, проведи мене.

— На фіга?

— Завтра гра об одинадцятій! — Арсенові здавалося, що це залізний аргумент. — А зараз уже пів на шосту!

— Вечеря о шостій.

— Плювати на вечерю! У нас для інструктажу лишилось часу, як кіт наплакав…