Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Ну, Єгор…

— Єгоре, веди мене. Не можна гаяти ні хвилини.

Під лавами мерехтіли, як запилені ялинкові іграшки, пакети з-під сухариків і чіпсів. Тут прибирали недбало й не дуже часто; трава проростала крізь тріщини в асфальті. Величезні гойдалки-човники, навіки застопорені, здавалися флотилією-привидом серед іржавих конструкцій з облупленою фарбою. Незабаром стало видно корпус — старий, абияк відремонтований, із загальним балконом уздовж вікон другого поверху й фарбованим дерев’яним ґанком. На балконі, на лавах перед корпусом і прямо на траві били байдики підлітки — трохи старші за Арсена і трохи молодші, вони тинялися й чогось чекали. Вечері?

— Клан Ящерів! Збираємось на інструктаж!

Він хотів, щоб його голос звучав упевнено й голосно, але зв’язки підвели — останнє слово він ледве вимовив, зірвавшись на писк. До нього повернулося кілька голів — деякі хлопці мали відверто бандитський вигляд. Інші, навпаки, здавалися розгубленими «ботаніками», що казна-як потрапили в хуліганську зміну. Окремою групою стояли дівчата — стильні, манірні, унизані біжутерією й прикрашені косметикою, деякі вищі за Арсена на півголови.

— Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом!

З відкритих вікон визирнули нові обличчя. З балкона полетіла вниз погано загашена сигарета.

— Сніжицький!

Він обернувся. З-за дівчачих спин випірнула Мар’яна Чабан, однокласниця, з якою він любив колись зайти у кав’ярню.

— Арсене, ти тут чого?! — вона зраділа, видно було по очах.

— А ти тут чого? — запитав він, долаючи хвилинне ніяковіння.

— Мене батьки заслали за погану поведінку, — Мар’яна чарівно всміхнулась. — Умови тут жахливі, зате компанія зібралася чумна, — вона кивнула на дівчат. — Ти в якому загоні?

— Я веду гру, — відгукнувся він сухо. — Клан Ящерів, усі зібралися?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на нього, вивчаючи, з подивом, а то й з відвертою зневагою. На лобі в Арсена не було написано, що він має право командувати; власне, він мав би їх підкорити манерою триматися, впевненістю, внутрішньою силою. Якби все відбувалося на моніторі — так би й було. Однак був дрімучий реал, літній вечір у підлітковому таборі, і хлопці думали тільки про те, як би випити після вечері пивця.

— Ґеймерів нема? — спитав Арсен.

— Не лайся, — сказав хлопець, що назвався Єгором, і криво посміхнувся.

— Завтра ми починаємо гру, — Арсен насилу проштовхував крізь горло кожне слово, фрази виходили короткі й рубані. — Я домовився — о пів на сьому нам відкриють бібліотеку. Я покажу найпростіші речі.

Хлопці перезирнулися.

— А ти сам що за один? — неголосно запитав чорнявий, плечистий здоровило зі шрамом на переніссі. — Тобі взагалі хто слово давав?

— Мене звати Арсен Сніжицький. Я поведу клан Ящерів у грі.

— Куди ти його поведеш? — запитав білявий, худий, у смугастій футболці з цифрою «три».

— Куди пошлють, — обізвався хтось за спинами хлопців.

— Я тебе як пошлю…

— А чого ми ящери? Ще б жабами назвали…

— Кепки видали зелені…

— Добре, хоч не голубі!

Гримнув регіт.

— У тих корпусах кепки жовті й сині…

— Жовті — це китайці?

— А сині — це…

— Дуже голубі!

Хлопці іржали, не звертаючи на Арсена уваги. Хихикали дівчата. Мар’яна щось намагалася сказати; Арсен зціпив зуби.

— Ану заткніться! Хтось із вас знає, що таке сеттинг? Які є ресурси в грі і як їх використати? Як прокачувати скіли? Як крафтити предмети?

— Іди на хрін, — порадив чорнявий зі шрамом. — Розкомандувався, вошка. Запхни собі свої скіли… і чеши звідси!

За законами кіно про суперменів годилося дати чорнявому в щелепу. А за законами здорового глузду — вдати, ніби нічого не почув. Але ж Мар’яна все чула; Арсенові плани розсипалися моментально, мов паперовий пазл.

— Що ж, — сказав він з посмішкою, від якої потріскалися губи. — На сьогодні вільні. Потім поговоримо.

Він повернувся й пішов геть. Це була легкодухість: він мав би зломити їхню недовіру, завоювати авторитет, провести інструктаж хоч з ким-небудь і завтра об одинадцятій почати війну у всеозброєнні; ці мавпи зіпсували йому дебют. Що за дурна ідея — змушувати грати гамадрилів, для яких єдина гра — «побудуй ієрархію у зграї приматів»?

Йому дивилися в спину — шкіра свербіла від цих поглядів. Добре, хоч не улюлюкали.

У котеджі на веранді було накрито вечерю, гідну хорошого ресторану. Арсен похмуро позловтішався: ті, мабуть, давляться в їдальні макаронами з соєвими котлетами. Хоч якась перевага, тепло під серцем — у шлунку.

І Аня, і Толік були настроєні так добродушно, що Арсен мимоволі запитав себе: що робили ці двоє, поки він закликав до розуму мавп? Вони суперники, обоє претендують на приз, але бойові дії почнуться тільки завтра. Толік давно накинув на дівчину оком: в Ані орхідея на животі, ще одна на спині, біля основи шиї, а волосся на потилиці коротке, мов шерсть…

Арсен поспостерігав за ними кілька хвилин і відмовився від первинного припущення. Ні, між цими двома поки що нічого не було. Ба більше: навряд чи буде. Толік уміло її клеїть, а вона не менш уміло його динамить. Ні один, ні друга не беруть до уваги Арсена.

— Обламали тебе?

Арсен різко обернувся. Толік дивився без відвертого глузування — майже співчутливо.

— Там у холі ноут лежить, — додала Аня, правильно витлумачивши Арсенову розгубленість. — Нам Максим показав, поки тебе не було. Прожуєш — поцікався!

Передчуваючи щось недобре, він швидко дожував і пішов у хол. На шкіряному дивані валявся, ніби забутий, маленький ноутбук. Екран освітився, коли Арсен підняв кришку. На моніторі відкрилася схема табору з безліччю мерехтливих зелених цяток.

Арсен пошукав мишку, потім згадав, що екран сенсорний, і тицьнув пальцем в один із зелених кружків. Панель на стіні перед ним