Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Іноді від думок важко здихатись. Липким медом надокучливі думи збираються у клубочки, неначе ворсинки одягу у ковтунці. Чому? Чому? Чому? І ще мільйон "чому" у моїй голові. Невже я занадто багато хочу? Це ж не щось позахмарне. Це ж усього лиш відчуття любові, відданість душі...

У дитинстві я просила свого татка співати мені колискову й він робив це, бавлячись зі мною й тріпочучи мої щічки. Поки я була дошкільням. Всі мої найтепліші спогади про такі моменти. Батьківське тепло та увага робили мене найщасливішим дитям на планеті! ...Але це було ще в ті часи, коли він не зникав десь темними ночами, повертаючись під ранок...

Кажуть, що дитяча психіка може витіснити певний проміжок часу, стераючи пам'ять, бо так працює захисний механізм. Можливо саме тому я не можу пригадати жодного вечора, коли у віці після шести років мені співали колискові. А може це сталося, тому що я просто стала дорослою? Надто рано... Не знаю напевно, але саме у той період замість сірих і волохатих котиків, що ходять по хаті, я чула зовсім інші пісні й лунали вони з нашої кухні, з вуст чужих людей, яких мама з татом кликали друзями. Вони заполоняли нашу квартиру так само прудко, як і мою голову думки.

Чому люди не здатні на вірність? Саме це запитання я чула неоднаразово від мами, коли ми чекали на татка. Вона тоді плакала і я разом із нею теж. Мені було боляче, що тато більше не вкладає мене спати й я про це відверто казала мамі. Якось вона пообіцяла виправити це... І виправила. Відтоді тато був тепер вдома щоночі вдома, але обіймався не з мамою, а з чаркою. Втім, як і вона. Мені ж діставалися слова "добраніч" і один поцілунок у чоло перед сном.

Я ніколи не звинувачувала свою сім'ю у тому, що мені дісталось мало любові. Я знала, що так було не завжди. Колись, коли у мене були нормальні батьки, а не пиятики, любові було значно більше. Пам'ятаючи про це, я щодня сподівалася, що одного дня це повториться і все стане знову так, як і було раніше. Проте час минав, а я її так і не отримувала у повній мірі. І хоч убий, але навіть тепер я питаю себе, а чому? Чому так сталося? Чому я й досі сподіваюся, що мене колись любитимуть так сильно, щоб мені стало аж гидко? У підлітковому віці я думала, що все так, бо я не заслуговую на достатню кількість любові. Тепер же мені спадає на думку, що це моя карма.

Психологи стверджують, що всі проблеми людини з дитинства. Я згодна з ними у цьому. Дитячі спогади щодня спливають у моїй голові й я колупаюсь у них, у надії відшукати першопричини. Тато називав мене принцесою, наймилішою дівчинкою на світі, сонечком, а потім йшов пити горілку й його голосний сміх заважав мені спати ночами. Однак я раділа, що він був удома. Мені вистачало й цього... До певного часу. А коли ж я стала злитися на нього через це, смикати батька за рукав розтягнутого светра, прохаючи хоча б зробити тихіше DVD-програвач, музика з якого заважає спати, то його не стало...

І ось тепер, вже бувши двадцятисемирічною дорослою людиною, я питаю себе, чому все так? Чому людина, яка до тебе проявляє найбільшу чуйність, одного дня починає забувати про це? Чому ті, кого ми найбільше любимо, разом із тим і найбільше приносять нам страждань? Якби мама тоді не змирилась із бажаннями батька й не стала алкоголічкою, а відпустила його, то б може ми були щасливішими зараз? Мама б не мала провалів у пам'яті й щодня, а не лише по святам, готувала б щось на кухні, а я б не закохувалася у тих, з ким несумісна, але на взаємність кого розраховую більше за все... Та, ймовірно, по нашій жіночій лінії відпускати чоловіків не прийнято...

Лише за сьогодні я спитала себе разів сто, поки лежала у позі ембріона й прикидалася сплячою, чи здатна я відпустити свого коханого? Тим часом він укривав мене ковдрою, готував вечерю і не спричиняв шуму поки я сплю, намагаючись ходити навшпиньки й не торохкотіти столовими приборами, сервіруючи стіл і запалюючи свічки для створення романтичної атмосфери. Та не зважаючи на тишу, відповіді на своє питання я й досі не маю. Втім, як і на питання Слави.

Він спитав мене ще раз, що я обираю, не бачитись більше, або ж зустрітися через деякий час, коли ніс мене на руках до кухні. Стинанням своїх плечей я дала зрозуміти, що ще не вирішила, а він, обціловуючи мою руку від зап'ястку і до ліктя, дав час на роздуми до завтрашнього вечора...

Якби моя воля, то я б відмінила завтрашній день. Однак це мені не до снаги. Натомість — мені залишається тільки втопати у думках, дивлячись у кохані очі напроти.

Що з ним не так? Чому він своєю поведінкою так нагадав мені батька ? Ніби й турбується, але роздирає моє дівоче вразливе серце своїми безглуздими й неадекватними рішеннями. Втім, добре хоча б те, що схожість між ними тільки у цьому.

Але краще б Слава мав схожість із моїм дядьком Іваном. Той хоча б жаліє мене й за можливістю балує.

Так, можливо, дядя Іван і став винуватцем однієї з найбільших психологічних травм мого життя, змушуючи ще дитиною переступити закон, посилаючи мене за алкоголем, але всупереч цьому саме він дарував мені коли-неколи найдорожчі подарунки й давав кишенькові гроші, про що ніколи й не обмовлювались мої батьки. Саме він зі своєю дружиною, тіткою Сашею, відкрив мені світ стилю. Наврядчи б я зараз могла одягатися, як одягаюся, якби не вони. Коли я жила у бабусі, я щодня бувала у них у гостях і вони не раз брали мене з собою на роботу. І це саме їм я завдячую своєю кар'єрою. Це зараз я працюю у престижному та дорогому бутіку жіночого одягу, але почала кар'єру продавчині у точці на базарі, яку тримали саме мої родичі. Звісно, порівнювати дешеві підробки люксових брендів із оригінальними італійськими колекціями — це як їсти просто хліб і соковитий бургер, але для мене, доньки неуважних батьків, це стало казковим досягненням.

Раптово мене від думок, а Славу від порожніх балочок, яких я не слухаю, відволікає дзвінок телефону. Мого. Доводиться підвестися та поплентатись до спальні подивитися, кому там не йметься.

— Хто це о такій пізній порі вирішив потурбувати тебе? — поспішає запитати мене мій коханець навздогін.