Читати книгу - "Знак Єдинорога"

— Скільки часу пройшло з того дня, як я змився з Грінвуда, і до того, як справа в суді владналося?

— Місяць. Минуло кілька тижнів, перш ніж я змусив себе сунути ніс не в свою справу.

— Не можу передати, як я радий, що ти в неї сунувся. Дещо з того, що ти мені розповів, надзвичайно важливо.

— Приємно іноді допомогти другу, — відповів Білл, закриваючи папку і засовуючи її в портфель. — Так, ще одне… Коли все скінчиться, ну, те, чим ти зараз зайнятий… якщо можна, розкажи мені всю історію.

— Білл, я не обіцяю цього.

— Це зрозуміло, просто так, про всяк випадок. Май це на увазі. До речі, що ти збираєшся робити з будинком?

— З моїм? Він все ще належить мені?

— Так, але, ймовірно, в цьому році його продадуть в рахунок несплати податків, якщо ти не займаєшся цією справою.

— Дивуюся, що його досі не продали.

— Ти ж надав банку право оплачувати твої рахунки.

— Я ніколи про це не думав. вважав, що це поширюється лише на всякі дрібниці. Послуги і все таке інше.

— Ну, так от, на твоєму рахунку майже нічого не залишилося, — повідомив мені Білл. — Я тільки на днях розмовляв з Макнеллі. Якщо ти нічого не зробиш, то на наступний рік будинок продадуть з торгів.

— Зараз він мені не потрібен. Нехай роблять з ним все, що хочуть.

— Тоді ти міг би продати його і реалізувати все, що можна.

— Не встигну. Мені скоро їхати.

— Я можу зайнятися цим. Гроші перешлю, якщо захочеш.

— Іде. Я підпишу все, що потрібно. З цих грошей оплати мій лікарняний рахунок, а решту залиш собі.

— Та як я можу!

Я знизав плечима:

— Ну, як бажаєш, але обов'язково візьми свою плату і не соромся.

— Я покладу залишок на твій рахунок.

— Добре. Спасибі! Так, до речі, поки я не забув, подивись-но в ящику столу, чи немає там колоди карт? Я не можу дотягтися до них, а трохи пізніше вони мені знадобляться.

— Зараз.

Білл простягнув руку і відкрив ящик.

— Великий коричневий конверт. І дуже пухкий. Напевно, вони поклали сюди все, що знайшли в твоїх кишенях.

— Розкриємо його.

— Ага, ось і колода, — він зазирнув усередину, — ух ти, принадність яка! Можна подивитися?

— Я…

Що я міг сказати?

Білл розгорнув колоду.

— Просто диво, — прошепотів він. — Якісь особливі… старовинні, ймовірно.

— Старовинні.

— Холодні, як лід… Ніколи нічого подібного не зустрічав. Слухай, так це ж ти! Розодітий, точно лицар! Для чого вони?

— Для однієї складної гри.

— А ти-то як на них потрапив, якщо вони старовинні?

— А я казав, що це я? Ти це сказав!

— І правда. Який небудь предок?

— Щось на зразок цього.

— Ого, яка красуня! Та й руденька нічого!

— Білл…

Він склав колоду, поклав її в конверт і простягнув мені.

— І єдиноріг красивий, — додав він. — Здається, мені не слід на них дивитися?

— Та ні, все нормально.

Білл зітхнув і відкинувся на спинку стільця, зчепивши руки на потилиці.

— Нічого не можу з собою вдіяти. Карл, в тобі є щось дуже дивне, крім цієї секретної роботи. А мене завжди вабили таємниці. І я ніколи не був такий близький до цієї розгадки.

— Це тому, що ти тільки що побачив холодну колоду карт?

— Ні, це просто ще один штрих. Визнаю, що те, чим ти займався всі ці роки — не мого розуму справа. Але є один недавній випадок, який я не в силах зрозуміти.

— Який саме?

— Після того, як я відвіз тебе сюди, а Еліс — додому. Я повернувся до твого житлового будинку, сподіваючись отримати хоч якесь поняття про те, що відбулося. Сніг на той час припинився, хоча потім пішов знову. Я чітко бачив твій слід. Він ішов навколо будинку і вниз до двору.

Я кивнув.

— Але сліду, ведучого в будинок, не було. Незрозуміло, як ти туди потрапив. І, якщо вже на те пішло, то не було й інших слідів. Слідів якогось злочинця.

Я посміхнувся.

— Ти що, думаєш, я сам себе поранив?

— Ні, звичайно! У будинку навіть зброї не було. Я пройшов по кривавому сліду в спальню, до твого ліжка. Звичайно, у мене був лише ліхтар, але те, що я побачив — це щось моторошне. Таке враження, що ти звідкись з'явився на ліжку, весь у крові, потім піднявся і вибрався назовні.

— Ну це, звичайно, неможливо.

— І все ж, чому немає слідів?

— Можливо, їх замів вітер.

— А твій слід залишив? — Він знизав плечима. — Ні, не в цьому справа. Якщо ти коли-небудь захочеш розповісти мені про все, не забудь і про це, гаразд?

— Не забуду.

— Так. І все ж… У мене старече передбачення, що я тебе більше не побачу. Дуже дивне почуття. Немов другорядний персонаж мелодрами, якого прибирають зі сцени, навіть не давши йому дізнатися, чим скінчиться п'єса.

— Можу зрозуміти твої почуття. У мене самого така роль, що іноді хочеться придушити автора. Але не забувай, що правдиві історії рідко виправдовують очікування. Зазвичай це брудні жарти і, коли знаєш підгрунтя, все зводиться до самого підленького мотиву. Здогадки і ілюзії звичайно куди цікавіші.

Білл посміхнувся:

— Ти говориш, як і раніше. І все ж, я знавав моменти, коли ти впадав у чесноту. І не раз…

— Як це ми перекинулися зі слідів на мою персону? — Зацікавився я. — Я якраз хотів сказати, що згадав. Я пішов з дому тією ж стежці, якою добирався до нього. Очевидно, на зворотному шляху я стер сліди, що вели в будинок.

— Непогано, — схвалив Білл. — А злочинець теж пішов тим же шляхом?

— Ймовірно, так воно і було.

— Дуже непогано, — визнав він. — Вмієш ти змусити людину сумніватися. І все ж переважають докази, що вказують на те, що тут якась таємниця.

— Таємниця? Та ні. Можливо, дивина. Вся справа в тому, з якою сторони на це дивитися.

— Або яке слово вжити. Ти читав поліцейський рапорт про твою аварію?

— Ні, а ти?

— Читав. Що, якщо в ньому ще більше дивного? Тоді ти визнаєш, що я був правий, говорячи про таємницю?

— Що ж, іде.

— І відповіси на одне питання?

— Ну, не знаю.

— Дуже просте питання. Так чи ні. І більше нічого.

— Ну гаразд, по руках. Що ж було в рапорті?

— Коли поліція отримала