Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

Відкинувшись на спинку крісла, губернатор переглядав рукопис, час від часу щось виправляючи олівцем.

— Скажіть, пане Рікорд, ви давно були в Петербурзі? А, розумію, — давно. Коли від’їжджаєш від столиці навіть на сотню верст, непомітно втрачаєш відчуття тієї атмосфери, в якій живуть його імператорська величність і уряд, атмосфери надто мінливої і складної в наші незвичайні часи… Ви були в Росії дуже давно, якщо не брати до уваги Охотська, і Камчатки, і Російської Америки. Це — найдальші окраїни, де про найважливіші події часто дізнаються через рік, а то й через два роки… Вам не слід поспішати до Петербурга, — однаково, в столиці ви істотного не доб’єтесь.

— Я вражений, — тихо промовив Рікорд, і голос його затремтів. — Хіба може столиця лишитись байдужою до долі людей, які потрапили в смертельну біду, виконуючи завдання уряду?

Губернатор ледь помітно покривив губи:

— У таких запитаннях, пане офіцер, заздалегідь дано й відповідь. Однак критика уряду, гадаю, не ваша галузь діяльності? Я чув про Головніна, про його втечу із Капштадта і разом з багатьма співвітчизниками вітав мужнього капітана. Мені дуже досадно, що якісь мізерні самураї посміли напасти на команду російського імператорського корабля. Проте чи не здається вам, що час для цього нападу японці вибрали не випадково? Голландські купці вже досить міцно осілися в Японії, і вони, звичайно, охоче доносять японцям про всі події в Європі… Не маю сумніву, що японський уряд знає про перемоги Наполеона… Чи вам відомо, пане офіцер, що війська Наполеона розташовані у Варшавському герцогстві? Пруссія й Австрія стали його слухняними лакеями і віддали йому свої армії. Знаєте ви про це? І ще довіряю вам, як військовому: ми спішно укріплюємо Ригу й споруджуємо фортецю в Бобруйську. У нас уже провадяться мобілізації. Можливо, що в цю годину, коли я з вами розмовляю, російські армії вже зійшлися з арміями Наполеона біля наших західних кордонів. Війна може вибухнути з дня на день, і це буде не якась другорядна кампанія десь на окраїнах Росії, — це буде серйозне випробування, не менше, ніж в часи навали монголів…

Губернатор, правда, помилявся, думаючи, що моряк з «Дианы» одстав від подій на кілька років. В Охотську, в Якутську, при зустрічах у дорозі він жадібно ловив кожну новину і вже тут, в Іркутську, встиг познайомитись і розмовляти з офіцерами. Навіть у далекому Сибіру відчувалося наближення великої воєнної грози. І все ж Рікорд не сподівався, щоб губернатор поставився до його повідомлення так байдуже…

— Я був упевнений, що Росія не покине своїх моряків у біді. Ту затоку, де японці полонили наших моряків, ми назвали затокою Зради… Ще кілька хвилин тому я не міг би й думки припустити, що ця назва може набрати зовсім іншого, такого несподіваного й трагічного змісту…

Губернатор різко відкинув папери і, грюкнувши кріслом, устав з-за столу:

— Зрада?.. І ви хочете сказати… не з боку японців? Але висловлюйтесь ясніше, пане офіцер!..

— Я повинен повернутися в Японію і визволити полонених. Я, офіцер російського флоту, не дотримаю свого слова, яке дав морякам «Дианы»? Та хіба ніхто не зрозуміє в Росії, що не я в цьому винен?..

— Ви дуже сміливі, — закінчив губернатор, допитливо дивлячись Рікордові в обличчя. — Я б сказав, до підозрілого сміливі… Та оскільки вами керує благородне почуття патріотизму, я прощаю вам необережне слово. Отже, нема вам рації їхати в далеку столицю. Залишайтеся в Іркутську і чекайте рішення уряду. Я сьогодні ж перешлю ваше донесення в Петербург. Я підтримаю ваше клопотання.

Рікорд вклонився і, спираючись на ціпок, тягнучи скалічену ногу, повільно вийшов з кабінету. У приймальні чекало кілька одвідувачів: якісь франти купецького типу, якась дама, вся в брошках, перснях, намистах, дзенькотлива й блискотлива, мов карусель. Вона перша вбігла до кабінету; крізь напіврозчинені двері Рікорд почув її примхливо-роблений голос:

— Що це за кумедні візитери?.. Я можу подумати, мій милий, що ви приймаєте втікачів-солдатів?..

Купчики-франти оглядали моряка мовчки, здивовано й зухвало. Він неквапливо надів капелюх, запалив люльку і, грюкаючи ціпком, пройшов повз цих пещених дженджиків, пустивши в обличчя одному з них густе кільце диму…

Записка, одержана Головніним, була надряпана іржавим цвяхом на пом’ятому клаптикові паперу. Довго, др болю в очах, вдивлявся капітан у ці ледве помітні дряпини, проте зміг розібрати лише кілька окремих слів. Усі його спроби. з’єднати ці слова в якусь осмислену фразу не вдавалися. Зрозумів він тільки те, що Хлєбников пробував попередити капітана про якусь серйозну небезпеку.

Цю загадкову записку передав капітанові перекладач Олексій. Вранці, коли караульні вивели Олексія в коридор на прогулянку, він кілька разів пройшов попід самою коміркою Головніна, напружено вдивляючись крізь грати в обличчя капітана. Головнін підійшов до грат і ледь чутно спитав:

— Що сталося?

Наче злякавшись, Олексій відсахнувся і пішов далі по коридору. Варта не дуже наглядала за курільцем: звідси не було ніякої можливості втекти. Крім того, солдати знали, що тікати одному, та ще вранці, Олексій нізащо не наважиться. Вони стояли біля дверей, дивлячись на тюремне подвір’я і захоплено про щось розмовляючи. Саме в цю хвилину Олексій і кинув крізь грати клаптик зім’ятого паперу. Головнін ту ж мить наступив на записку і довго стояв біля грат, аж доки солдати не вийшли на подвір’я…

Про що хотів повідомити Хлєбников? Його підпис видно було чітко: розписуючись, він трохи повернув цвях, іржа й залишилась на заломистій вм’ятині. Вона лишилась і на словах: Камчатка… справник Ломакін… курільці… Олексій… будьте обережні… надія…

Кілька годин згаяв Головнін на те, щоб у слові «Камчатка» розглядіти ще кілька букв; тепер початок цієї фрази він читав: «Камчатський справник Ломакін».

Бувши в Петропавловську на Камчатці, Головнін ніколи не чув прізвища Ломакін. Можливо, що такий чоловік і справді існував і навіть побував на «Диане», але чим він міг бути причетний до полонених моряків у Хакодате?

Несподіваний здогад вразив Головніна: могло ж статися, що Хлєбников збожеволів? У цьому жорстокому полоні