Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Пролетарське місто, що несе смерть сільському куркулеві, це безперечно для нього, для куркульського ідеолога, Остапа Вишні, жахлива потвора, смертельний ворог. І вся злоба, все єхидство, на які був спроможний Остап Вишня, обертається в нього проти радянського міста.

Ця «потвора» за Вишнею нищить людей, нищить їх тіло:

«Решта органів твого тіла міського до чогось іншого повернулася. Все тіло твоє прокатарене на соломі мечеться», і т. д. (I—108).

Але все це дрібниці в порівнянні з тим, як «псує місто самих людей».

Остап Вишня весь час намагається підкреслити, що коли на «политих потом чорних ланах українських урочисто відбувається меса трудового селянського життя» (І—83), то в місті живуть лише непмани, ледарі, бюрократи і т. д. Що селянинові, і колгоспникові, і біднякові, і куркулеві абсолютно нічого вважати на існування міста. Він підбурює селянина проти міста, виконуючи тим самим роль ретельного куркульського агітатора:

«В городі, Дмитре Федоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в облігаціях та вагонах. І сам ворочає, один… І потом не обливається. А Зоя Владиміровна чи й Клара Соломоновна зі своїми Сєвкою чи Абрашкою на веранді сидять, та ще під парасолькою, щоб коліру на обличчю не зіпсувати… Он як у городі, Дмитре Федоровичу» (І—83).

Автор навмисне приховує від читача-селянина, що радянське місто не є місто капіталістичне. Адже на час записання тої «усмішки» за спекуляцію хлібом уже садовили до БУПРу. Він навмисне умовчує, що «город ворочає» тисячами пудів жита, обертаючи їх на заводи, на машини, на трактори для колгоспного села. Остап Вишня насмілювався буквально повторяти ті слова, що їх казали куркулі під час хлібозаготівель.

У цілій низці інших «усмішок» Остап Вишня продовжує компромітувати радянське місто, радянських працівників державних і кооперативних установ, в очах селянського читача.

«Хліборобство дуже легка і дуже некваліфікована робота. Це не те, що в місті, в конторі якій… Чи в тресті, чи в синдикаті. Там у місті, доки встанеш, доки оглянешся, доки прийдеш, доки сядеш… і цілих вісім годин сиди, сиди й працюй… А потім на два тижні відпуск. А селяни весь час у відпуску, тобто» (I—113).

Далі йде опис тяжких умов роботи на селі.

Отже, Остап Вишня навмисне запроваджує в свідомість сільського читача шкідницьке переконання, що в місті лише нероби й ледарі. Він навмисне замовчує, що в місті живуть також крім бюрократів десятки тисяч індустріальних робітників, відданих чесних службовців.

«Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, плям на шифоні чи на піке у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а вражіння таке, як у вас там в Харкові, коли найдорожча й найкраща до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…» (I—138).

Отже тут, в Харкові, мовляв, живуть самі непмани та наманікюрені жінки, чи що.

Ось Остап Вишня висвітлює роботу двох кооперативів: – сільського, «Шлях до соціалізму», де не провадиться ніякої звітності і т. д. (чи не подібний в такому разі цей кооператив на яку чергову куркульську махінацію?), і поруч з цим висміює роботу великого об’єднання кооперативних правлінь у місті.

В «усмішці» «Підкачало» розповідається про обурливий випадок бюрократизму в кооперативних установах міста, де стільки кооперативів, що… «не шлях у тому місці до соціалізму був, а паркет… Не йди, а пливи» (І—90). Коли порівняти дві наведені «Усмішки», доводиться мимоволі робити такий висновок: у селі працювати тяжко, натомість люди добрі, в місті ж є всі умови для нормальної роботи, але люди нікуди не годяться.

І нарешті цілковито провокаторськи подає Вишня проблему міста та села в «усмішці» «Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика» (II—1), де задана тема про потребу ліквідувати розходження між цінами на промислові та сільськогосподарські товари набула контрреволюційного куркульського трактування.

Подана в «образних формах» (не обійшлось, як і завжди, без штанів, «передніх фасадів» та дотепів, що на цьому нехитрому ґрунті виростають) проблема ножиць у Вишні трактується виключно, як грабування дядька-селянина пролетарським містом.

Коли дядько Панас питає в сільраді, коли будуть ліквідовані ножиці, йому відповідають:

– «Розхожденіе. Міри приймаються» (II—13)… І все. Вишня подає ці слова так, що вони звучать в устах представників сільради брехливим одмахуванням, бо він тут же подає місто, як скопище бюрократів, яким потрібні гроші «на авто, на жеребця, на килими, на м’які крісла (II—16).

І, звичайно, він і словом не згадує про те, як справді працювала на той час комуністична партія над ліквідацією «ножиць».

Сон дядька Панаса про те, що його ніби грабує місто, автор називає «смичкою». І від цього слова виводить дієслово «смикати» – тобто Вишня поганить ленінську ідею змички.

Тут ми бачимо, як Вишня безпосередньо постачає класовому ворогові на селі словесну формулировку для своїх контрреволюційних розмов.

Який висновок для себе робить дядько Панас, боячись, «що місто відбере в нього останнього ґудзика»?

– «Ой-ой-ой, – захитав головою дядько Панас. – Сховай ґудзика у скриню… зроби, очкура…

В очкурі дядько Панас ходить». (II—16).

Важко заперечити, що в цих рядках виспівується ховання селянського маєтку від «зазіхань» пролетарського міста. Так ховає куркуль у хлібозаготівлю жито. Отже тут Вишня безпосередньо відбиває в своєму творі неприховану куркульську ідеологію.

І в інших творах він всіляко стає на захист власницьких індивідуалістичних рис навіть у селянина-громадського робітника. В гуморесці «А ви думали як!» він подає сільського делегата, що нарікає на потребу бути на сесії однієї установи в Харкові:

«Хоч би вже призначили, як вівці мої покотяться!» (II—185). Цим Вишня намагається критикувати корисну роботу установ з погляду шкурних інтересів одного власника.

Досить і цих наведених нами прикладів, щоб зрозуміти, що вся установка Остапа Вишні щодо радянського міста скерована на компромітацію його в очах сільського читача.

Підхід Остапа Вишні до сучасного радянського міста є не менш ворожий нашій сучасності, ніж його ж таки підхід до радянського села.

4. ОСТАП ВИШНЯ І НАША СУЧАСНІСТЬ

Цілу низку висловлювань Остапа Вишні щодо характеристики стану на Радянській Україні ми вважаємо за потрібне показати в нашій статті. Всюди, де тільки можна, так, ніби випадково, між іншим, але всюди Вишня намагається справити таке вражіння, ніби на селі голод, некультурність тощо. От, наприклад:

– «Гуси в холодку під потребилівкою (вже чотири роки замкнена стоїть)» (І—96).

…«У льохах нема нічого, бо давно вже все поїли…» (І—109).

Ці риски були б доречніші, скажімо, в «Село вигибає» Черемшини. Але Вишня обов’язково намагається наклепати про «сторозтерзаність» села за радянської влади.

Він намагається також, як ми це проте бачили й вище, підкреслити байдуже ставлення села до комуністичної агітації:

«Батько цигарку із «Товарищ, строй воздушный флот» крутять» (І—129).

А от і одвертий націоналістичний вибрик:

«Спочатку в них (українців), пісні були