Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Діма

(три роки тому)

Не з першої спроби я відкрив ідеально лаковані двері. Пальці нервово тремтіли, мене калатало. Ні... Цього просто не може бути! Мені все це здалося!

У громадському туалеті сильно смерділо хлоркою, аж до гострої різі в очах. Мабуть, прибиральниця в якості помсти за низьку зарплатню вирішила вбити одним махом не тільки мікробів, а й все живе, що випадково заблукало сюди справити потребу.

Я прикрив рукавом носа і швидко побіг до білих умивальників. Набравши жменьку води, я кілька разів промив обличчя. Щоки горіли, кінцівки жили самостійним життям, у скронях шуміло. Господи, у що я вляпався. На біса я погодився допомагати викладачеві у цій справі? Захотів отримати додаткові бали до дипломної, але тільки нажив додаткових проблем на свою голову.

Ще раз вмився і, важко спершись руками на краї раковини, я з-під лоба дивився на власне відображення. Кращий випускник на курсі, майбутній захисник невинних, а злякався, наче тендітний дев'ятикласник на іспитах. От би Златка посміялася, дивлячись на мене. Але тільки мені не було смішно.

Страшно. Дуже страшно. 

Дзвінкий скрип дверей сповістив, що у смердючому приміщенні я не один. Заціпенів, не повертаючи голови. Я й так знав, хто це. Сергій Павлович, батько Злати, і, на волю випадку, прокурор, котрий сьогодні порушив справу проти нашого підзахисного.

— Дімко, куди ж ти втік? — обманливо чарівний баритон, і одразу звук засувки.

Він нас замкнув. Боїться, що можуть підслухати? Чи бити буде, переконувати перейти на їхній бік?

— Це все не так, як тобі здалося, — вкрадливим, спокійним тоном, ніби психіатр хоче заспокоїти особливо бунтівливого пацієнта, — ти перенервував, зрештою, перша серйозна справа, хоч навіть не самостійна...

— А що мені здалося? — раптово вирвалося в мене. — Те, як Ви домовлялися з бандитами? Брали в них гроші, щоб засадити нашого клієнта. Або це були ваші друзі, а в тій теці були не гроші?

Безглузда сміливість керувала моїм язиком. Мені слід було замовкнути по-хорошому, і піти розповісти все, що бачив, викладачеві, але я злегковажив. Злякався. Сука! Адже він батько Златки. Найбільш принципова і чесна людина, яку я коли-небудь знав. Та я вважав його авторитетом і ледь не молився за його образ, настільки він був крутим і непохитним у своїх позиціях. Злодії, вбивці, ґвалтівники — він зневажав їх і ненавидів усім серцем. Як мені раніше здавалося. До сьогоднішнього дня.

Сходив, як то кажуть, перекурити. Краще б я і надалі літав у своїх рожевих хмаринках, де існує груба межа між добром і злом. І зло завжди карається.

— Слухай, ти, щеня, — груба хватка за комір піджаку, і від доброзичливого тону не залишається й натяку. — Ти ще не знаєш, як наражаєшся... Тільки через свою дочку я тебе тут не прикінчу, а дам шанс.

— Шанс? — зі сміхом вирвалося в мене, не вірячи до кінця в почуте. — Ви дасте мені шанс? Дуже цікаво...

— Так, Дімо, я тобі дам шанс, — з поблажливою усмішкою Сергій Павлович уточнив. — Шанс довести, що ти по праву займаєш місце поруч з моєю дочкою. І ти гідний стати частиною нашої родини. І моя тобі порада: скористайся ним, якщо не хочеш втратити Злату.

Ім'я коханої замість грубого лассо стисло горло, змушуючи дослухати цього підкупного виродка. Зволікаючи, я видихнув.

— І як же мені це зробити? — мимоволі пирхнув. — Підкинути докази, щоб довести провину нашого підзахисного? Ви самі знаєте, що це безглуздо.

— Нічого підкидати не потрібно, — тон у його голосі повернувся до улесливого, — це не твоя прерогатива. Слідчий все вже зробив сам. Ти просто мовчи про те, що бачив. Ти мене зрозумів?

— Злата знає, чим Ви займаєтеся?

— А чим я займаюся? — здивовано протягнув прокурор, відпускаючи мій піджак зі свого захвату. Приклав палець до обличчя і зобразив сильну замисленість. — Відправляю злочинців до в'язниці? Звісно, знає. Адже вона моя дочка.

— Ви знаєте, що я маю на увазі... Наш клієнт — невинний.

— Дімо, — Сергій Павлович схилився до мене і гнівно процідив: — Довірся досвідченій людині: не існує невинних людей. Є тільки ті, чия провина ще не доведена, — він клацнув мене по носі. — У тебе попереду все життя, щоб переконатися в цьому.

Прокурор позадкував і, поправивши зірочки на погонах, невимушеною ходою пішов на вихід.

— І так, Дім, — зупинившись перед дверима, Сергій Павлович через плече кинув, — якщо хочеш жити, я тебе благаю, не лізь на роги. Ти не знаєш, з якими людьми маєш справу.

— Ви мені погрожуєте? — я затнувся від обурення.

— Ну що ти, як я можу... Я просто попереджаю, — прокурор хитро гмикнув і з невеликим зволіканням додав:

— Подумай про батьків, про Злату. Навіщо їм нервувати, якщо з тобою щось трапиться?