Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Сандра починала істерити, а мені починало набридати. Судячи з її стану, діла мені з неї не буде.

– Що. Ти. Накоїла?

Третій келих перелився в її горло. 

– Я йому зрадила, – і розридалася.

Підсунувши їй під носа серветку, я похитала головою. Мій брат не з тих, хто пробачає зраду. Сандра була у відчаї і мала рацію – прощення їй не світило. Я була далека від того, щоб радіти цьому факту. Втім, їхній шлюб завжди здавався мені якимось ненатуральним. 

– Це ще Нейт по-людські вчинив з тобою. Як на мене, ти заслуговуєш на те, аби взагалі зникнути з його життя.

Сандра раптом розлютилася. Чи то випивка вдарила їй в голову, чи відчай?

– Ти! – вона ткнула у мене пальцем. – Це все ти винна! 

– Що ти верзеш? До чого тут я? Мене навіть у місті не було.

– Так, не було, – її слова, приправлені гнівом і безвихіддю, були націлені на те, щоб якомога болючіше мене вдарити, – а він божеволів! Валенсія те, Валенсія це, сонце далеко… Що я мала робити? Я почувалася покинутою і знайшла притулок в обіймах того, хто бачив у мені мене, а не тебе!

– Ти п’яна і нічого не тямиш. 

– Авжеж, – вона скривилася, – тільки ти у нас все тямиш. – Її настрій знов змінився. – Прошу, благаю, поговори з ним, тільки тебе він послухає!

– Годі з мене, – я спробувала скинути її руки з мого зап'ястя, в яке вона вчепилася, наче скажена. Текіла вилилася на мій топ.

– Дурепа! Іди додому і проспися.

– Ненавиджу тебе. Ненавиджу! – в розпачі крикнула Сандра і попленталася у танцюючий натовп.

Я вирушила в протилежному напрямку, намагаючись згадати, де тут туалет.

Оце вечір так вечір. Лиш маячні п’янючої братової мені сьогодні бракувало. В неї точно поїхав дах. Уявляю, як вона сказилася, коли залишилася без джерел для витрат. Сандра завжди гналася за грошима, скільки я її знала. Звісно, напридумувала собі дурниць, аби звинуватити кого завгодно, наприклад, мене у власних бідах. Я вже жалкувала, що погодилася зустрітися.

У туалеті, на щастя і на диво, було порожньо. Я увімкнула воду, капнула на паперовий рушник мила і почала затирати пляму. Ні, з топами мені явно не щастить.

Позаду почулося схлипування. Я озирнулася. Нікого не побачила. Схлипування посилилося, ще й супроводжувалося виттям, наче хтось побив цуценя. Одну за одною я відчиняла двері кабінок. В останній, забившись між унітазом та перегородкою, сиділа дівчина, обіймаючи себе руками.

– Гей, – тихенько покликала. – З вами все гаразд?

Вона підвела голову.

– Боже…

Фіолетові кола під очима, синці і подряпини всіх можливих відтінків, і страх. Нелюдський страх у величезних очах з чорними розширеними зіницями.

– Ти? – кволим тремтячим голосом спитала дівчина. – Я знаю тебе, знаю…

І моторошно засміялася.