Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 17. Туалетна кабінка і злам

Від голосу і сміху дівчини спиною пробігся холодок. Вона простягнула до мене руки, всі у здутих синіх венах зі специфічними синцями, тягла і тягла їх в мій бік, але випростатися заважав предмет для справляння природних потреб.

Що сьогодні за день такий, багатий на ошелешуючі знайомства?

– Я знаю, знаю тебе… – торочила дівчина.

Звідки обдовбана наркоманка може мене знати? Напевно, вона марила, накидавшись чимось у клубі. Ніколи не думала, що це місце може перетворитися на таке.

Дівчина продовжила скавучати, скрутившись у неможливій позі, звуки схлипувань переривалися бурмотінням. У мені боролися жалість і огида, необхідність надати допомогу і бажання вийти звідси і ніколи не згадувати неприємний епізод. З відразою я спостерігала, як вона почала кашляти, дихання її переривалося.

– П… поможи…

Я ступила крок назад. Чорт! Що робити? Може, покликати охоронця? Нехай викинуть її геть? І тоді вона напевне помре на вулиці, а я звинувачуватиму себе в тому, що бездіяла.

– П… поможи… Ва… Вале… Валері… Валенсія.

Ні. Не може бути. Я ніяк, ні за яких обставин не могла перетнутися з такою, як вона. Можливо, вона переплутала мене із Сандрою? Такий варіант здавався більш прийнятним.

– Він казав… – слова перемежовувалися схлипуваннями, її починало трусити, – ім’я, як солов’їний спів… к...красива, як… н… небо на заході...

– Оце тебе торкнуло. Ти мариш, вставай!

Рішуче я наблизилася, хапаючи мокрі від поту, тонкі, в’ялі руки. Так-сяк вдалося витягти нещасну з кабінки, схилити над умивальником. З кожною секундою її трясло ще дужче, з горла зі свистом виривалися хрипи, вона не трималася на ногах від слова зовсім і повисла на мені. Ніколи не мала справу з наркоманами, але стан її явно свідчив про передозування. Не вистачало ще, щоб вона померла на моїх руках.

Я відчула, що теж починаю панікувати. Як на зло, у туалет, в якому зазвичай не проштовхнутися, ніхто не заходив.

Позаду голосно, що я аж злякалася, хряпнули двері. Ну нарешті! Озирнулася, намагаючись при цьому втримати непосильну ношу. До жіночого туалету увірвався…

– Кріс?!

Побіжний погляд, мить замішання – все, що я отримала.

Кріс кинувся до дівчини і встиг підхопити її рівно тоді, коли я випустила.

– Енні! – він затис її обличчя пальцями, заглядаючи до відкритого рота. – Енні? Чуєш мене? Що ти приймала? Кажи!

Але дівчина вже була не в стані видати хоч слово. З її горлянки виривалися тільки хрипи.

– Енні… – прошепотіла я шокована.

Шокована – не дуже відповідне слово. Було відчуття, ніби мене вгатили по голові щонайменше бетонним блоком, а потім зверху заколотили кришку труни. Пташка, яка воскресає з попелу, а поруч напис “Енні” на чоловічому плечі.

Кріс підхопив дівчину на руки. Місця було замало, і її брудні чоботи відбилися на моєму одязі, коли він проносив її повз. Погляди наші знову перетнулися на невловиму мить. Далі я діяла на одних інстинктах, тобто просто пішла за ними. Не думаючи, не ставлячи питань, не уявляючи, де закінчилася межа, яку я щойно перетнула.

Швидко обігнала їх і розштовхувала танцюючий натовп, щоб не заважали.

Вже на виході набрала 911.

– Я викликала швидку, – сказала Крісу, коли ми буквально вихлюпнулися на вулицю. Він тільки коротко кивнув.

Поки чекали, я все силилася розгледіти вираз його обличчя, зрозуміти, а радше відчути, чи потрібна я тут, поруч, чи мені краще розвернутися і піти геть. Не тільки звідси, але і з його життя. Назавжди. Бо хто я для нього? Швидкоплинне захоплення, примарний острів, де він відпочив тілом і душею, щоб потім знову пірнути в штормовий океан. І от тепер мені стало ще цікавіше, яким вітром його занесло саме на мій острів? Маючи дружину-наркоманку і малолітню дитину, якого біса Кріс забув у Лідсі?

Я переминалася з ноги на ногу і, по-моєму, точно була тут третьою зайвою. Кріс намагався розтормошити дівчину, щоб вона хоч трохи прийшла до тями, смикав її за вуха, бив по щоках, звав на ім’я, але зусилля були марними.

Блимаючи мигалками, під’їхала машина. Парамедики швидко витягли носилки, забрали у Кріса дівчину без свідомості і перемістили в середину, підключили прибори, трубки. Чоловік застрибнув слідом.

Я стояла і дивилася на все це зі змішаними почуттями. А потім зважилася – залізла теж, хоча мене ніхто і не запрошував.

Від Кріса аж розліталися хвилі напруги, але він стримався, щоб не викинути мене, тільки спитав: 

– Що ти робиш?

– Я не залишу тебе самого.

У темно-лазурових очах промайнула вдячність. Чи мені так здалося? Яке це має значення, якщо Кріс дозволив мені залишитися? Або пан, або пропав.

Неслися яскраво освітленими нью-йоркськими вулицями, на яких цілодобово кипіло життя, мовчки. Кріс тримав неживу руку Енні, притуливши її собі до лоба, заплющивши очі. Може, молився? Не знаю. Виходило, я взагалі нічого не знаю про нього.

У лікарні каталку швидко переправили до реанімації, супроводжуючим, звичайно, зайти не дозволили. Ми з Крісом стояли деякий час німі, а потім він почав міряти кроками коридори.

– Що я можу зробити для тебе? – спитала я, коли він вкотре мене проминув.

Кріс зупинився. Подивився на мене так, ніби бачив уперше в житті і гадки не має, хто перед ним.

– Чому ти тут? – нарешті відізвався. Голос, напружений, понижений, відлунював у мені болем.

– Не знаю, – чесно відповіла. – Не можу бачити тебе таким.

Знизавши плечима, я обіперлася об протилежну стіну.

Кріс врешті примусив себе сісти на стілець. Опустив голову, взявши шию у замок із пальців, тоді розтріпав волосся. Подивився знизу вгору на мене. Зараз він був таким беззахисним, вразливим, що серце моє рвонуло до нього і, здавалося, зараз проб’є грудну клітку. Мені так хотілося обійняти свого коханого чоловіка, незважаючи ні на що, захистити від страждань, які навалилися на нього; пробачити все, аби тільки ще раз почути “кохана”.