Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

З місця я не зрушила. Положення, в якому ми за примхою долі опинилися, було не те що двозначним, а навіть диким. Коханка, яка допомагає врятувати дружину коханого… Тхнуло дешевизною, як від бургерів із закусочної на розі.

Мимоволі я скосила очі на пальці Кріса, пальці, що дарували мені блаженство, примушували нутрощі скручуватися у вузол і розлітатися феєрверком. Чисті пальці без прикрас. Оголені.

– Ти повинна мене ненавидіти.

Чи могла я заперечувати? Так, повинна. Але я не відчувала ненависті. І хоча образа нікуди не поділася, як і купа питань, на які я жадала почути відповіді, боліло мені за нього не менше ніж йому. От тільки час для зізнань невідповідний.

– Упевнений, що хочеш зараз про це говорити?

– Мені нічого тобі сказати, Валенсіє.

– Що? – я ледь не задихнулася, але стрималася. – Ну добре, добре, – заспокоювала себе. Не те місце, не той час. А чи взагалі хоч колись сходяться в одній точці потрібні параметри? Коли він настане – потрібний час? З огляду на обставини – ніколи.

Я упустила момент, коли Кріс підвівся і став напроти. Він довго окреслював поглядом риси обличчя, зупинявся на кожній по декілька секунд, наче проводив уповільнену зйомку, фіксуючи в об’єктив найменшу деталь. Відвів обережно у бік чубчик, кінчиками пальців торкаючись пожовтілої ґулі на лобі.

Я не спромоглася себе контролювати, затамувала подих, побоюючись ворухнутися, сполохати мить, і шумно видихнула, коли блакитний зір застиг на губах. Невже Кріс зараз мене поцілує? Коли його дружина перебуває на межі між життям і смертю?! Хіба людина може бути такою лицемірною? Хіба ВІН такий?

Я відмовлялася в це вірити, але ж просто зараз мала неспростовний доказ. Звісно, чого ще можна чекати від чоловіка, який покинув родину заради скороминущих розваг. І це той, хто хотів стати для мене всім.

Очевидно, він збагнув, що мій настрій перемінився, бо і його обличчя раптом приховала безпристрасна маска. Однак ми досі стояли у неприпустимій близькості один до одного, так, що я ловила на своїх губах його гарячий подих.

– Що ти робиш? – прошепотіла.

– А що, по-твоєму, я роблю?

– Припини, будь ласка, припини цю гру.

– Хто грається, Валенсіє? Може, це ти? Для чого ти поїхала зі мною? Тобі так бракує того, що було між нами, що ти готова використати цю жахливу ситуацію, щоб віднайти втрачене? Чи не для цього ти повернулася у Нью-Йорк? Шукала мене? Знайшла. Тож чому я маю припиняти? Я дам тобі те, чого ти хочеш.

І він поцілував. Сильно, грубо, хтиво, м’яв ротом мої губи, штовхав злий язик всередину, атакував, як скажений пес, притискаючи усе тіло до стіни, стукаючи ним. Це не був поцілунок, якого я в глибині душі хотіла, це взагалі не був поцілунок. Це була кара. Кріс карав мене за те, що я знайшла його, не залишила у спокої, не віддала назад його нікчемне серце, його облудне кохання.

Я відчула, як розлітається на тисячі дрібних шматків моє серце, а потім вони гострими мілкими шпичаками впиваються назад і загрузають там, як у болоті, заважаючи нормально дихати.

Залучаючи на поміч лють, з усієї сили, якої мені знадобилося чимало, я відштовхнула Кріса, з відразою витираючи губи. Важко дихала. В голові не вкладалося, як я могла закохатися в такого чоловіка? Як могла не помітити гнилість його душі?

Він посміхався. Широко, зле і фальшиво. Нічого не залишилося від тієї усмішки, яку я так любила, яка полонила мене. Як нічого не залишилося від чоловіка, якого я знала. Тепер я сумнівалася, чи він існував взагалі. Цей двоєдушний мерзенний тип заслуговував на те, що мав, навіть більше.

– Що? Не сподобалося? Чому? – насміхався він. – То може для повноти відчуттів принести тобі каву?

Страшна гримаса спотворила моє лице.

– Ти – моя кава, – виплюнула я. – Коли бачу тебе – відчуваю гіркий присмак у роті й огиду. Мене нудить, бо я ненавиджу каву – ненавиджу тебе!

– От і добре. Шукай іншого хлопчика на побігеньках, який заварюватиме тобі чай.

Мене аж тіпало, коли я вилітала з будівлі лікарні. Я не могла заспокоїтися. Що це було? Як він міг? Що він за людина після цього? Чим я заслужила таке паскудне ставлення?

Від незаслуженої образи сльози бризнули з очей. Треба було послухати Нейта. Але ж ні! Я вперто полізла в емоційне пекло, бо мені, бачте, було замало приниження бути просто кинутою. Я ж хотіла відчути весь спектр емоцій за шкалою від нуля до ста і сьогодні зірвала джек-пот – стрілка перевалила за червону позначку!

Ти хотіла знати, Валенсіє, чи витримає твоє серце такий удар? Тепер знаєш.

Не витримує. Не витри…

Я схопилася за груди. Спробувала зробити судомний вдих – не виходило. З кожною секундою всередині все стискалося сильніше, міцніше, поки не сплющилося до малесенької точки.

У темряві очей затанцювали вогники, світ навколо полетів у тартар, а я непритомна рухнула на землю.